Він пригладив вуса, надав обличчю суворого виразу і скомандував двома трансокеанічними мовами:
— Всплывать! Take her up!
Треба підкреслити, що по-англійськи наказ виринати прозвучав у нього з прекрасною шотландською вимовою.
Овальний виставив голову і гукнув:
— Ай-ай, капітане! — що означало: наказ зрозумів і виконую.
Поступово весь зеленкуватий панцир виринув з води.
Капітан Коот тріпнув по черзі обома задніми лапами і виставив їх на сонце, походжаючи навколо відра хиткою ходою бувалого морського вовка. Ступні він ставив точно посередині плиток, з яких складалася палуба, не наступаючи на лінії, з чого можна було зробити висновок, що перебував у доброму гуморі, бо чинять так тільки особи, які не мають більше чим журитися.
Повзик, єдиний матрос на судні, заходився чистити палубу. Видряпував він фарбу дзьобом досить справно. Спершу зчищав кожну другу літеру, і незабаром лишилося тільки:
Навіть кмітливий інспектор Новак не впізнав би в цьому напису колишніх чотирьох слів, які різними мовами світу заохочували до купівлі. А втім, інспектор, міст і місто, так само, як і хворий на сухоти живопліт з аличі й захована біля них помпа, — все це лишалося далеко від них унизу річки.
Проминули вони також хімічний завод, котли, реторти і баки якого, обплутані трубами, викликали в уяві картину битви доісторичних потвор. Дві сріблясті труби сповзали до Бубжі по бетонному жолобу. Одна з цмоканням усмоктувала воду, утворюючи на поверхні вир, а друга тихо випльовувала отруту — кольору шпинату, підсмаженого на спущеному з катера мастилі. Вище труб береги весело зеленіли.
Капітан Коот показав лапою на затишний гайочок і, вважаючи, видно, що ситуація вже не вимагає виголошування наказів, запропонував:
— Може, зупинимось там на ніч?
— Зупинимось, — кивнув дзьобом Повзик.
— Чудово, — сказав Овальний і перестав працювати плавцями. Плавати в чистій воді йому дуже подобалось, тож на берег він не квапився.
Сонце стояло вже низько. Користуючись рештками денного бризу, що віяв з води на берег, екіпаж повільно йшов під вітрилом кіноафіші до невеличкої затоки, затіненої березами й кленами, горобиною й тополями. Кожне дерево вабило око своєю зеленню, кожне вітало властивим лише йому шумом листя.
Розділ II
Оповідь екзотична
Через годину після заходу сонця ожив нічний бриз, який віяв з берега до річки, ворухнув листя клена, схоже на розчепірені, з гострими пазурцями котячі лапи, потім тополине, що скидалося на маленькі сердечка, а на березі причесав віття, яке звисало до землі, наче зелені коси. Шум вітру розбудив дерева, а дерева розбудили Повзика, що дрімав, сидячи на горобині, яка росла на березі затоки.
— Оце б щось с-с-спожити, — свиснув він у темряву.
— Не завадило б, — у тон йому озвався Овальний, прокинувшись на воді.
— Під капелюхом ховався, маскуватись допомагав, тікав, палубу видряпував, риб у чисту воду випускав — а в дзьобі й рісочки не було.
— Прикро мені, що це через мене, але так уже водиться: чим більша пригода, тим менше їжі.
— Ні щоб прямо сказати: не суши лоба, коли маєш дзьоба! А цей вредний Вусач спершу випитав, хто що любить, роздражнив апетит, а сам шасть у кущі! А ти сиди тут…
Повзик так розізлився, що аж задихнувся і урвав на півфразі.
— Інакше й бути не могло, — під плюскіт хвильок лагідно мовив Овальний. — Якби спочатку шаснув у кущі, то потім…
— Потім, перед тим! Яке це має значення? Я голодний!
— То потім, — терпляче повторив Овальний, — він не зміг би довідатись від нас, хто що любить.
— Хіба що з-за кущів, — пролунав оксамитовий баритон, і з-поміж дерев вийшов Коот, несучи на спині якусь велику річ.
Ніхто йому не відповів, бо той, що сидів на горобині, був розлючений, а той, що лежав у воді, присоромлений.
Йонатан скинув торбу, випростав лапи й заходився тут-таки над водою біля горобини складати різне паліччя. А що і Крилатий, і Овальний мовчали, то він упівголоса підспівував собі під вусом:
— Нехай собі кіт іде з підтягнутим животом, як має охоту, — сам до себе тихенько цвірінькнув Ерик, — а з мене досить голодних пригод, на світанку дам звідси дьору.