— Крупе! Тримай рубіж! — вигукнув Андрій, закручуючи палашем шаблю ворога, і той випустив її з рук, Андрій кинувся на допомогу П’ятинді.
Вийнявши на ходу другого пістоля, вистрелив в одного із завзятих нападників, а в другого не схибив Карпо П’ятинда. Бійка закінчувалась на користь козацьких звитяжців-вивідувачів. Треба було поспішати, сонце вже сховалося за верховіття, тож у лісі стане темно, вночі чужим болотом блукати — не кашу з горшка тягати!
Двох литовців, які кинули зброю, зв’язали і, визбиравши ту чужинську зброю, заспішили до табору. Своїх загиблих склали поряд, накривши віттям, та дали обітницю повернутися для захоронення. Назад хлопців вів за собою Маркіян Буткевич, а залишки загону, тримаючись купки, бігли підтюпцем, ледве встигаючи за ним. Останніми бігли Крупеня й Андрій. Знаючи про «двожильність» цього козака, весь час подумки підганяв Маркіяна: «Швидше, братку! Хутчіше, сябре!»
Уже в сутінках натрапили на першу козацьку засідку, і на оклик дозорця Буткевич радісно відгукнувся умовними словами:
— Смерть пернатим!
Дозорець, не вийшовши зі схованки, вигукнув:
— Біжіть далі!
Та Андрій наказав стишити ходу, і загін швидкими кроками продовжив свій шлях.
Полонених Підлужний з Крупенею повели, петляючи поміж вогнищами, до сотенного. Побіля куреня сотника, зробленого з віття ялин, товпилися старшини та десятники. З розвідки повернулися всі десятки, але у кожного десятника загинуло по одному-двоє людей. Полонених було на всіх четверо душ, і вони сиділи на траві спинами один до одного, очікуючи своєї долі.
Макар Пилипенко, побачивши, що Підлужний привів двох бранців, задоволено вигукнув:
— От Андрій! І тут беручким явив себе!
Той задоволено засміявся і, кивнувши на Володимира Крупеню, відповів:
— Та це в нас на двох з Крупенею, щоб не було нікого обділеного!
Тут з’явився Гусак, сердито зиркнув на всіх, буркнувши на тих, що зібралися:
— Не вдалося вирватись від німчури, багато нашого брата поклали сьогодні!..
Далі швидко розпорядився:
— Полонених відведуть до полковника, а ви розсідайтеся навколо вогнища, повідаю вам загади Кричевського! Подобайло знає нашу скруту, повернувся від нього посильний, і збирається Дніпром прийти нам на поміч, — почав розповідати сотенний.
Старшини вдоволено загули та дістали люльки, щоби «обкурити» гарну звістку.
— Так, це добра новина, — продовжував Петро, невдоволено крутнувши головою. — Та частина вістових потрапила в лабети литваків, тепер і вони про все дізнаються!
Козаки, кожний на свій лад, вилаялись, проклинаючи ворогів з їхнім князем.
— Нам конче потрібно завтра дізнатися, що затіє тепер той литвак Радзивілл! — почав озвучувати вимоги полковника Гусак.
Розходилися мовчазними до своїх десяток, кожний уже подумки готувався до завтрашнього важкого дня.
Ранок розпочався оглушливими вибухами ядер і рушничною стріляниною. Не встигши навіть щось «кинути до пуза», козаки метушилися, поспішаючи до валів та завалів, захищатися від наступу німецьких найманців. Гусак дав наказ відбити наступ німецької піхоти, а далі — воно буде видно! Андрій з хлопцями заспішили на гамір перестрілки і, облаштувавшись за «благеньким» валом, видивлялися поміж деревами нападників. Крикнув до своїх та сусідніх сотенців:
— Хлопці, а щоб менше живність розлякувати, полоскочемо німчуру стрілами!
За деревами про щось ґелґотали німецькі ротмістри, звісно, що підстьобували піхотинців бігти на приступ козацької залоги. Та коли навколо Андрія перестали відповідати їм на постріли, і з чужого боку почали стихати постріли зі штуцерів. Лучники, зручно примостившись за деревами, чекали підходу чужинців. Вони не примусили довго чекати, почулися гортанні вигуки, і їхні ватаги почали наближатися до захисного валу. З боків стріляли обидві ворогуючі сторони, а звідси було тихо, і німці, підбадьорившись, почали навально, майже не ховаючись, рухатися на козаків. Передні ряди наблизились на прицільний постріл, викрикуючи в бік козаків: «Капут, кгозаг!», і пересміювалися поміж собою.