В один голос Крупеня і Підлужний вигукнули: «Пали!» Одночасно стріли з рідким кульовим летом досягли майже всіх німців у передньому ряді, й вони важкими тулубами гепались об землю. Якийсь німецький зверхник, не збагнувши, чому так густо попадало вояків, заволав, аби ті піднімалися і бігли вперед. Пострілів було небагато. Та козаки знову випустили стріли, і зверхник, одночасно діставши дві стріли під горло, затих навіки.
Досвідченіші найманці здогадалися, звідки прилетіла «тиха» смерть, і не озираючись накивали п’ятами, не даючи козакам навтішатися стріляниною з лука. Знайшлися козаки, що кинулися за ними навздогін, та голоси десятників пригасили їхній запал, а дехто насвистався вволю вслід німцям, що ганебно втікали. Підлужний гукнув своїм зібрати зброю у загиблих:
— Хапайте зброю і хутчіш до нас, свистуни поросячі!
Задоволені вдачею, козаки поверталися, несучи по одному-двоє штуцерів, а дехто встиг і мечами запастись.
Гусак загорланив щосили:
— Гусаківці! Збираймося побіля мого куреня! — і задоволені сотенці йшли за своїм сотником, похваляючись один перед одним зброєю, яку захопили в бійці.
До Андрія підійшов Саник Лавріненко та, показуючи штуцера, мовив:
— А я вже палив з такого, тепер це буде мій… Згодиться!
Десятки розбрелися навсебіч, намагаючись захопити «язика», та під самий вечір, зібравшись, з’ясували: у якоїсь десятки в руках був лише один бранець. Вхопили духопеликів усі десятники, а до Андрія сердито звернувся Петро Гусак:
— Краще б ти одного вдень приганяв, а не по двоє, коли немає потреби.
Андрій з Крупенею сиділи, понуро опустивши голови, але язик не повернувся заперечити в чомусь сотенному Петру Гусаку.
Два дні нишпорення околяса навкруг ворожих таборів ніяких звісток про дії князя Радзивілла не принесли. А наступного дня висунуті з боку Дніпра залоги доповіли, що через болото до них добивається військо литовців. Полковник Кричевський скликав свою старшину, вимагаючи уточнення просування ворога до них з тилу. Сотня Петра, враз піднявшись у повному зборі, заспішила вже второваним шляхом у бік Дніпра.
Не дійшовши острівця, де відбулася бійка з литовцями, вивідувачі зіткнулися посеред болота з передовим ворожим загоном. Зав’язалася незначна бійка, та незабаром на болоті розгорівся шалений бій з численним військом ворога.
Десятка Андрія, поєднавшись із десяткою Крупені, зі своїм поводирем Маркіяном Буткевичем відійшла в бік протоптаного шляху, але й тут їм зустрілися вороги, які ватагами з довгими палицями йшли через болото. Козаки, скориставшись тим, що першими помітили литовців, перебили половину з них в одну мить. Та ті не розгубилися, і навколо козаків у болотисту багнюку почали виляскувати кулі. Андрій стояв за кореневищем і випускав стріли одна за одною, не видаючи себе пострілами, та коли стріли скінчилися, він вирішив скористатися штуцером і витратив до нього всі набої. Литовці, немов дідьки, лізли, замурзані болотною багнюкою, а позаду них лунали владні покрики їхніх старшин. Після ще одного вдалого пострілу він відкинув штуцер і дістав свій козацький пістоль. Хльоп, хльоп — ворожі кулі попадали побіля його ніг у болотисту багнюку, і йому в обличчя летіли шматки баговиння. «Добре стріляють, вже треба перебиратися», — подумав Андрій і переліз багнюкою під інший корч.
Подекуди чулися зойки поранених побратимів та прощальні слова тих, хто був при смерті. Андрій, ніби опам’ятавшись, заволав на всю горлянку:
— Хлопці! Відходимо тихцем, та «кабаки» свої не виставляйте!
Неподалік нього Саник Лавріненко гукнув:
— Андрію! Набої закінчуються… Дай у борг!
— Відходь, дідьків позичальник, я захищатиму! — зло відгукнувся Андрій, і Саник почалапав до стежини, задираючи ноги, немов лелека.
Литовці, побачивши відступ козаків, почали лізти вперед, немов болотні жаби, деякі з них попадали в трясовину і волали про порятунок, та нікому було їх рятувати. В козаків теж було не краще: Андрій бачив, що на його поклик з болота виходить половина їхнього загону. «Боже, захисти нас від сатанинської сили, ізбави рабів твоїх від наглої смерті, спаси молитвеників твоїх, ради імені Твого…» — шептав Андрій благальну молитву до свого Творця.
І неначе під впливом чудотворної сили почали з’являтися душі християнські із замурзаними багном одяганками та невпізнанними пиками.