Старшина, яка вціліла під час боїв, вирішила укріпити табір і день-два почекати, а може, ще хтось приб’ється із решток розбитого війська, гріх покидати знедолених вояків напризволяще. Виставивши роз’їзди з тих, у кого лишилися коні, козаки цілу днину посилювали укріплення табору. Андрій таки знайшов «спільну мову» з Макаровим Кидуном, а Саник усе задобрював Гусакову Паву, але вона на його підлабузництво не йшла. В розвідку Галактіон Старостенко їх не випроводив, знаючи, що коні повинні звикнути до своїх нових володарів.
Кидун і Пава ходили неподалік попаском, нехотя пощипуючи траву, та час від часу стояли, витягнувши голови, ніби прислухаючись до голосів, вловлюючи в перемовах козаків рідні їм звучання. Поглядаючи на коней, Андрій весь час відчував тугу, і коли вони стояли, переплівшись шиями та видивляючись у далечину, сам зупинявся і дивився на північ у сивину пекельного літнього дня. А може, коні відчувають і от-от з’являться Петро з Макаром?..
Під вечір почали з’являтися кінні роз’їзди, і, на превелику радість козаків, з ними поверталося по п’ять-шість душ піших або кінних вершників з полку Кричевського.
Наступного дня Ярема виїздив у роз’їзд з верхівцями, зібраними з трьох сотень, і Андрій, провівши його за укріплений вал, попрохав проїхати далі в бік Лоєва — а мо’, хтось знайдеться?..
Ближче до вечора в таборі підняли всіх на ноги, і козаки, зайнявши в шанцях зручні місця, чекали на появу ворога, але, на радість захисникам, перед валами з’явилася козацька сотня. До них виїхав Любомир Вороновський, і вже незабаром усі радо зустрічали реєстровців, які здійснили похід до Речиці та, дізнавшись про поразку полку, манівцями почали повертатися до Києва. В таборі вже стало тісно, і до вечора козаки майстрували загони для коней, з любов’ю та охотою — вони вже сила!
З вивідин Ярема повернувся вже присмерком, і не тільки зі своєю десяткою, а позаду його двох верхових сиділи знеможені двоє чоловіків, яких гуртом зсаджували з коней. Привівши до тями одного з них, одразу повели до куреня старшин. Андрій допоміг Яремі оглянути копита Зірочки, і вони вдвох повели її до дніпрової заплави.
Ярема викупав коня, і вони, відійшовши від води, присіли на пагорку. Посиділи обидва в задумі, а коли Зірочка нагадала їм, що пора до табору, немовби опритомнівши, хутко покрокували до табору. Їхня доля не пропала — козаки залишили для них на дні казана рибної юшки, і вони, повечерявши, пішли до гурту, звідки чулася сумна гра на торбані.
Підійшли козаки, що доправили до табору охоронця полковника Кричевського, який уже відзвітував перед сотниками. Охоронець присів поряд зі своїм товаришем, який сидів відокремлено в задумі, дивлячись на вогонь. До них підсів торбанщик і, щоб зняти смуток з їхніх сердець, повів мелодію про козацьке життя. Завів пісню, а хлопці підтягнули, і вже полилася пісня понад лісом, а далі — водою, ближче до дому.
Посидівши в задумі, Сава Заворотній, охоронець Кричевського, почав розповідати про те, про що козаки не наважувались розпитувати.
— Добре все з ночі почалося, ваші йшли попереду, проторюючи нам шлях, а ми тільки навкруг полковника згуртувалися, щоб не досягли його литваки… — розпочав поволі розповідати Сава. — Ішов я поряд з ним, навіть дихання його відчував, а він шепотів якісь молитви. Повеселішав він, коли вже ліс залишився позаду, звернувся до мене: «От бачиш, Саво, незабаром вийдемо до Дніпра, а там чайки притоплені нас чекають… На них — і до Києва!» Я помовчував, розглядаючись, аби хтось не наблизився до нього, а тут як заляскало, і кулі, немов джмелі, гудуть понад головою, а ми не стріляємо, знай ідемо собі поперед нього. Вже звідусіль палили по нас, а нікого навіть і не зачепило, та тут почувся болісний крик полковника нашого. Підбігли ми до нього, а він йде поряд з возом, тримаючись за шию, з якої цебеніла кров, усе було вже добре видно, бо така ж, як і кров, на сході палала зоря. Я швидко перемотав його шию, і тут підбігли ваші, і ми гуртом поклали його на воза, вже непритомного. Литваки, унюхавши, що тут є їм здобич, кинулись зусібіч, немов сарана. Охоронці один за одним почали падати, та тут набігли з вашої сотні й «розчесали» охочих втішитися здобиччю.