Знову почувся голос Титикала:
— Заряджайте хутчіше! Головня — не чухайся… Сип, сип… Укидай, пали!
Після першого залпового вогню, який зупинив запал атаки, Голота з вільними від заряджання гармат козаками пострілами з пістолів звалили з коней тих, хто вискочив з клубів диму і шарварку. З диму та пилу перед козаками вже з’явилися ті, хто залишився живий, але загубили коней і хоробро кинулися в рукопашну бійку. Санько встиг розрядити ще одного пістоля в першого нападника, а з другим зітнувся у двобої.
— Хлопці! Тісніше всі на мій голос! — кричав Голота, відбиваючи випади вправного ворожого фехтувальника.
Та гратися з ворогом не було часу, і Санько козацьким випадом знизу простягнув шаблю по ногах ворога. Той впав лицем уперед і заволав так, що всі на мить зупинилися, дивлячись у той бік, де тільки-но закінчився двобій. Пролунав урізнобіч ще один залп гармат, гуркіт гармат навів страх на нападників, які билися врукопаш, а позад них знову залунали болісні голоси поцілених ядрами. Голота кинувся на наступного ворога, а той, у якого на очах Санько поперебивав ноги його товаришу, недбало відмахувався шаблею, неначе від мух. Санько, зрозумівши, що цей уже не вояка, вдарив по голові плазом шаблі і зчепився з іншим, який завзято став до двобою. «Дідько б тебе вхопив, занадто добре відбивається… А як там мої? Їм ще важче!» — подумав Санько і хотів якнайшвидше закінчити й цей двобій.
Почувся голос когось із десятки:
— Десятнику! Деся… — і враз обірвався голос когось зі своїх.
Думка, що вороги переважають, ще більше розлютила Санька, і він, вимахуючи шаблею, другою рукою вихопив ножа і, зблизившись із ворогом, полоснув його по горлянці. Санько кинувся туди, звідки чувся крик про допомогу, і побачив, що побіля Титикала майже всі десятинці, а їх, немов мухи, обліпили нападальники. Не до жалю було в цей час десятнику, в якого на очах гинули його підопічні, він з диким ревом почав рубати по незахищених спинах та боках, внісши сум’яття у ворожі лави.
Неподалік пробивався Омелян, що уже сидів на коні з нагрудником, якого, звісно, захопив у ворога.
— Бийте їх, тримайтеся! Наші вже недалеко! — кричав Таранда, вправно орудуючи шаблею наліво й направо.
Та сили були надто нерівними, і побіля Іллі почали падати козаки — від удару списа чи довгої ляської шаблі. А Титикало могутніми ударами кришив ворожі тіла, несучи смерть ворогам у помсту за полеглих своїх товаришів.
— Досить! Кидайте зброю, дурні! Усіх зараз покладемо! — уже чулися підбадьорливі голоси ворожих зверхників.
Уже й Ілько Титикало волав до Санька:
— Десятнику! Пробиваймося до лісу, мало нас лишилося — не встоїмо!
Нарешті й Омелян пробився до гурту решток десятки й, рискаючи в боки конем, добре стримував натиск. Невдовзі почулися козацькі кличі та лякливі голоси шаргородської сотні Гунти: «Пугу, пугу… Не щади нікого, бий підляшків!» Маєткову дружину, що тиснула на рештки десятки Голоти, неначе вітром здуло. Та хлопці не кинулись їх переслідувати, а повсідалися на гарматах, чекаючи на появу своєї сотні. З’явилися одні з перших побіля козаків, які залишилися в живих, — десятники Павло Шкіль та Кузьма Полієвець зі своїми десятинцями, — і Санько махнув рукою, мовляв, доганяйте, ми вже тут самі…
Над’їхали сотник Гунта з хорунжим Тадеєм Ганусом, подивилися, посеред якого безладдя сиділи вивідувані Голоти, злізли з коней та почали допомагати живим вибиратися з жахливого місця, всуціль засланого мертвими тілами ворогів та своїх сотенців. З’явилися їздові і почали вишукувати серед безлічі понівечених тіл своїх шаргородських вояків. Санько, вибравшись на незахаращене місце, звернувся до Гунти:
— Пане сотнику! Не знаю, скільки моїх полягло, та треба похоронити по-нашому, а підляшкам дозвольте своїх… Добре билися нечестивці.
Їздові допомагали хлопцям обмивати рани, а важчі ураження обробляв сотенний знахар Юлій Яцина. Принесли тіло їздового Мирона Набоки, і Санько, Ілько та й решта з десятки, дивлячись на понівеченого Мирона, плакали, згадуючи його доброту, турботливість до вивідувачів, неначе він був усім за батька та матір.
Шаргородська сотня, діждавшись підходу передових загонів війська Хмельницького, покинула маєток пана Сіцінського і через декілька миль розбила табір у верхів’ї річки Збруча. Після бійні в маєтку живими лишилося, з Саньком та тими, що залишилися тримати під вартою перевізників сіна, всього шість душ. Санько відбувся малозначущими подряпинами, а от побіля Іллі Титикала та Омеляна Таранди знахару Юлію довелося «повозитися», прикладаючи трави до забоїв та розсічень. Омелян на те не зважав і вже під час вечері розповідав, як йому вдалося здобути коня, та ще й з латами. Побіля вогнища зібралася майже половина з сотні, і Таранда на прохання сотенців, хто пізніше підійшов, раз по раз торочив одне і те ж. Санько сидів у задумі, згадуючи своїх хлопців, які ще толком не бачили світу Господнього, а вже почивали на Небі. Він картав себе за поспішливість та необдуманість своїх дій. І що тепер? Усі знають, як вони згинули, а вони покладалися на нього…