Протиборці почали волати, кожен, мабуть, благав свого Бога про допомогу, бо людські сили вже вичерпувалися. Зіркі очі Санька запримітили, як меч ляха, зблиснувши на сонці, закрутив півколо і скрива поцілив татарського богатиря по незахищеному боці. «Алла Ілляха», — почувся передсмертний крик Тренета, і він кулем звалився з коня та повис на стременах. Кінь все ще не міг зупинитися і метляв його по землі, орошаючи її кров’ю свого володаря. Лях на мить схилив голову та приклав меча до грудей, віддаючи шану загиблому, і поскакав до своїх, тримаючи поставу лицаря. Над полем поєдинку панувала тиша, а коли польський лицар наблизився до своєї захисної лінії, звідтіля почувся тисячоголосий крик, а через мить ляхи вже співали величезним безладним хором, прославляючи Річ Посполиту.
На поле вибігли ханські ратники, одягнені в однаковий чорний одяг та в смушкові шапки, прикрашені хутровою облямівкою. Швидко поклали тіло на великий полог, який був закріпленим за одним із коней, і піший татарин повів цього коня. Тіло Тренета волочилося по землі, підстрибуючи на нерівностях, і здалеку здавалося, що богатир силкується підвестися на ноги, але якась сила заважає йому це зробити. Скорботна процесія закінчила свою ходу побіля величезного білого шатра хана, і коли хан схилив голову над убієнним, склавши долоні докупи, в татарському стані обізвався мулла, супроводжуючи дух Тренета в обителі Аллаха.
Усіх привів до тями Назар Гунта, неголосно, але владно мовивши:
— Що, козаки, нажурилися? Нехай татари оплакують свого… Не за подяку словесну вони долали шляхи, ідучи нам на поміч…
Десятинці, скинувши з себе якусь тимчасову облуду, поспішили до Гадяцького полку, весело перемовляючись поміж собою.
Старшина шаргородської сотні вела перемовини під крислатим дубом, за довжелезним столом, збитим з неотесаних дощок, на товстелезних колодах, замість опор. Охоронці полковника розташувались півколом, не зводячи очей з перемовників, а десятка шаргородців сиділа неподалік, розглядаючи табір гадячан. У високому сухорлявому козакові з козацькою чуприною та чималенькою сергою у вухові Санько миттєво признав Бурляя. Він, з веселою усмішкою стрів шаргородську старшину та особисто запросив до столу. Одяг на ньому нічим не відрізнявся від одежі простих козаків, але все на ньому мало бездоганний вигляд та ладно сиділо на його міцній статурі. Під час узгодження дій з його полком він весь час говорив, широко жестикулюючи руками. Санько сидів, прислухаючись до слів Бурляя, та згадав, що в нього долоні на піввесла, а кулаком він міг забити бичка-однолітка, теленькнувши того помежи рогів.
Під закінчення перемовин він частіше сміявся разом із шаргородцями, відпускаючи дотепні жарти. За його знаком джури подали у дерев’яних високих келихах мед, татарську бастурму. Шаргородці швидко осушили келихи і з шанобою почали відкланюватись.
По сходу сонця полк Бурляя вже стояв неподалік шаргородської сотні, і сотня Гунти повела полк в обхід фортеці на північ. Десятка Санька йшла попереду, а сотня шаргородців була авангардом Гадяцького полку. Переправились через річку Гнєзну, та, залишивши обоз на її лівому боці, військо почало пробиратися поміж численними байраками та озерцями. З боку захисту угорців не відчувалося ніякого занепокоєння, й козаки, обігнувши те саме озеро, на якому купались найманці, несподівано виринули перед самими шанцями угорських вояків.
Угорці встигли зробити декілька пострілів з нечисленних гармат та відповіли безладною рушничною стріляниною, коли козаки вже вдерлися в їхні окопи, і розпочалася рукопашна бійка. Найманці не витримали натиску і кинулись до ляського обозу, який стояв неподалік. Та не вдалося і тут закріпитися, вони пустилися утікати вслід обозникам, які мчалися, хто в чому, подалі звідси. Сотні козаків кинулись переслідувати розгублених вояків, а частина почала грабувати ляський обоз.
Здалеку було чути відгуки бою з другого боку ляської оборони. Там пішли на приступ татарські чамбули, і їхні переможні вигуки долітали навіть сюди, і в угорському таборі також запанували розгубленість та безпорадність. Так би й погнали ворогів до самої фортеці, якби напереріз війську, яке відступало, не кинувся князь Вишневецький зі своїми охоронцями. Вони зупиняли втікачів — де шаленими вигуками, а декого зарубували нещадно, щоб залякати інших. Неподалік від князя поміж піхотою лютував інженер Пршіємський, стріляючи в панікерів, і угорці почали отямлюватися та, присідаючи ланцюгами, палили по тих, хто наступав.