Козаки зазнали втрат і зупинилися зовсім, коли почулися вигуки: «Бурляя вбито! Відступаймо до шанців!» Позасідали в окопах угорців і почали відстрілюватись, але до князя Вишневецького надійшла підмога, і навальною атакою вони змусили козаків утікати далі до озера. На поміч полку Бурляя надійшли сотні Морозенка, і тепер ляхи з угорцями позадкували, ледве не пускаючись навтіки. Та Вишневецький особисто кинувся вперед, утягуючи за собою розгублених вояків, і вони притиснули сотні до озера, а на його березі козаки зазнали ще тяжчих втрат. Частина козаків кинулась в озеро і була розстріляна прицільним рушничним вогнем, а поранений Морозенко не зміг далі керувати битвою і покинув поле бою.
Санько під час наступу швидко узрів бойовий настрій угорців при появі гвардії Вишневецького і, наблизившись до Гунти, заблагав його не вириватися далеко вперед.
— Шаргородці! Гуртуймося навколо свого прапора! — крикнув він, і його наказ передали далі по шеренгах.
Прапороносець Юхим Хапатько розмахував в усі боки прапором синьо-червоного кольору, і сотенці поволі збиралися у щільні ряди. Коли гвардійці Вишневецького разом з угорцями вдарили по правому флангу наступаючих, шаргородці зустріли їх щільною рушничною пальбою. Не здали захоплені шанці і після смертельного поранення Бурляя, а десятка Санька кинулась на допомогу охоронцям полковника, і вони винесли його закривавлене тіло за озеро.
Повернувшись на місце битви, Санько вже бачив, що в перебігу битви фортуна схилилася в бік ворога, і єдине, чим вони могли допомогти, — прицільною пальбою убезпечити відступ своєї сотні. Гадяцький полк безладно відступав, залишаючи на полі битви важкопоранених та вбитих. Тільки за озером старшині вдалося створити оборонну лінію, й угорці та вишневці були зупинені. Своїм наступом з півночі міста Гадяцький полк поставленої мети не досяг, а ввечері дізналися, що сьогоднішній наступ татар з півдня також не досяг цілі — прорвати лінію спротиву ляського війська.
Шаргородці поверталися до табору, втративши вбитими більше десятка товаришів, легкопоранені йшли попереду сотні піхом, а позаду на возах везли покалічених земляків. Такої втрати шаргородці ще не зазнавали, і кожний ступав, опустивши голову, намагаючись відгадати винуватця згуби в їхній сотні. Єдине, що втішало Санька, — з його десятки ніхто не поклав голови у битві з угорцями та вишневцями, а декілька хлопців відбулися незначними подряпинами. Тільки не пофортунило в цьому бою найкращому воякові — Іллі Титикалу, вже під час відступу якась дурна куля влучила йому в ногу, і підбора на його чоботі як і не було. Довелося йому в прямому розумінні «кивати п’ятами», і тепер він сидів на возі, поглядаючи то на того покаліченого чобота, то на хлопців, які в повному мовчанні поспішали за возом. Цвєнтух був невдоволений Титикалом, йому не подобалося, що той, окрім поранених на возі, також примостився на задку воза, а коням треба тягнути. Цей їздовий Архип, замість Набоки, який нещодавно загинув, був ще занадто гонористий і не міг допетрати, що він не у звичайній десятці, а серед розвідників сотні.
Уже присмерком дісталися свого табору і заходилися чистити вогнепальну зброю та готувати ладівниці. У запасниках сотні на Титикала не знайшлося підходящої пари чобіт, і за вечерею він садів у якихось недоносках з розпоротими халявами. Після вечері Санько обійняв побратима і почав умовляти його викинути геть оті шкарбуни, які він натягнув на ноги.
— Ільку, не шкодуй ти за тими чобітьми, буде голова ціла — купимо тобі ще кращі, — розраджував побратима Санько.
— Тобі говорити можна, бо в тебе он у коробі навіть жінкам сап’янці приховані, а я хотів у неношених повернутися до своєї! — з досадою відповів Ілько на умовляння Санька взути чоботи, куплені в Старокостянтинові на торгах.
Вранці Ілько піднявся раніше Санька і, доки той пробудився, вже порався побіля своєї кобили Опуки, вичищаючи гриву та заплітаючи її гриву гарними косами. Санько пішов умиватися, а коли повернувся, поглянув на нові чоботи Ілька і, не витримавши, дошкульно мовив:
— От і на козака схожий став… Вони все одно були в кізяках…
Ілько зареготав і кинувся до Санька, жартома буцаючи його під боки.
— Ти ще й буцаєшся, ледве не зганьбив нас перед ляхами та найманцями у рваних чоботях, жаднюго! — гнівався Санько, захищаючись від Ількових стусанів.