Уночі повернулися вістові з пильним наказом від сотника Гунти. Голота, вислухавши Притулу, зібрав усіх до гурту й оголосив під страхом зневаги: в разі полону — заподіяти собі смерть, без наказу на ляхів і не дихати, в разі зіткнення з їхніми роз’їздами — не випускати жодного з рук! Козаки здогадалися, що тут розпочалася гра Хмельницького з Казимиром, тільки щось вона ставала схожою на те, як кіт бавиться мишею.
Таранда, почувши жорсткий наказ, ображено озвався:
— А я ще позавчора на розвагах вузла зав’язав…
Козаки тихо похихикали в кулаки, але кожний зробив собі зарубку в пам’яті.
Наступного дня загін Санька Голоти з’єднався зі своєю сотнею в дубовому гаю неподалік містечка Зборова. Радіти зустрічі довго не довелося, вороги не чекали. Навколо Зборова швендяли польські роз’їзди від десятка до сотні, а то і двох сотень вершників. Шаргородська сотня, зіткнувшись із численними польськими гуртами, могла миттєво загинути.
Сотник Гунта, немов рідний батько, опікувався своїми козаками і, розділивши сотню по два-три десятки вершників, направляв в усі боки на вивідини, забороняючи вступати в бійку з ляхами.
Другого дня до дубняку почали збиратися козацькі полки й тихо, хоч мак сій, осідали в лісі. Десятка Санька Голоти шукала місце для татарського табору і, визначивши його, зустрілася з татарським Джаум-мурзою та провела його чамбул до визначеного місця побіля одного з рукавів Стрипи. Далі десятка Голоти заспішила до свого табору в дубовому гаю, і на шляху до табору його досвідчене око запримітило, що вся місцевість навколо Зборова кишіла озброєним людом. Шаргородська сотня збиралася стати на ночівлю — одні привозили бранців, інші поверталися з рештою свого загону. Увечері Гунта отримав наказ стежити за греблею через річку Стрипу та визначити початок переправи війська Яна Казимира на її лівий берег.
Наближалося велике свято християн — і для католиків, і для православних — Успіння Божої Матері. У переддень свята святі отці приймали від козаків сповідання, воїни каялись у своїх гріхах і приймали святе причастя. Після нічного поневіряння понад містечком та річкою, мокрі від частого дощу та заляпані багнюкою, козаки впорядкували в першу чергу коней і викупувались у невеликому озерці, вочевидь, утвореному від густих злив цього літа.
— Вимили багнюку, якби ще душі обмити, а їх не так швидко очистиш! — весело примовляв Титикало, натягуючи на себе мокрий, щойно випраний одяг.
Тут і Таранда докинув жартів:
— Воно правда, на вас гріха багато, а я ще молодий. Який на мені гріх? Хіба що ляхів чималенько згубив.
— Ти, Омельку, не плети, дурню, гріхи над нами тяжіють від роду нашого, а втім, в тебе їх уже немов на приблудному собаці реп’яхів, — посміхаючись, мовив Ілько.
Десятинці, почувши незлу суперечку своїх друзів, погоджувались, що каятися потрібно всім.
— І старий, і малий у гріхові первородному! — напоумив усіх Притула.
— А я не згоден, відмолюватиму свої… Я ж не знаю гріхів рідні моєї! — чогось гарячково відповів Таранда.
Санько мовчки слухав суперечку своїх десятинців-грішників, а потім мрійливо мовив:
— А я серцем відчуваю, де я перед Господом згрішив, і душа моя часто вилітає з мене і летить до Почаєва молитися… Добре, затишно там їй. Почаївські ченці загоїли рани мої тілесні, і душа моя прагне весь час на поклін до того святого місця, до монастиря, — задумливо завершив розмову Санько.
— А зараз ходімо послухаємо молитов, вклонимось Спасителю нашому! — запросив Голота своїх, що вже починали збиратися побіля польового вівтаря.
— Ти, Богомати, при породженні залишилась Дівою і в Успінні своєму не полишила світ… — полинули слова Тропаря завтрашнього свята, виспівувані тихими голосами Божих слуг…
Десятинці наблизились до гурту поряд молитовні і з’єдналися з козаками, які натхненно молились. Після урочистої літургії ті, хто розкаювався в гріхах своїх, приймали святе причастя.
Після покаянних молитов і дійств десятка Голоти заспішила відпочивати: вночі — знову на чати.
Задовго до заходу сонця вирушили до греблі, сподіваючись, що день Успіння Божої Матері мине в спокої й блаженній тиші. Коней розмістили у добросердечного Дядька, що жив неподалік греблі з чималенькою родиною, мав огрядну дружину і шестеро доньок, дві з яких уже були на виданні. Одному з козаків потрібно було залишатися при конях, і от, на диво, озвався все той же невгамовний Омелян Таранда.