На мить їхні очі стрілися поглядами, повними шалу та жадоби побачити скоріше смерть ненависного супротивника. Титикало намірявся використати те метке завзяття, з яким вони змагалися у дружній борні з побратимом Голотою. Сидячи високо в сідлі, він нібито знову хотів повторити тогоразовий випад, але в останню мить пірнув униз, і ворожа рапіра пронизала порожнє місце. Шабля Ілька таки знайшла слабке місце і розсікла всією своєю міцністю сталі гвардійцеві захисну сітку на боці. Ілько випірнув з-під черева своєї Опуки і, не випростуючись, оглянувся. Кінь гвардійця, залишившись без управління, мчав уперед і десь сажнів за сто згубив свого забитого господаря. Титикало, швидко спішившись, відірвав шматок від уже закривавленої сорочки і приклав до шиї, спиняючи кров.
Шаргородська сотня була вже біля польських шанців, а тут на лузі цілими рядами лежали вбиті та поранені поляки. Звідусіль чулися стогони поранених страдників, серед яких було чимало й козаків. Ілько вперше залишився на полі бою опісля сутички і зараз розгублено дивився на понівечені людські тіла, на страждання тих, хто ще живий садів на землі, очманіло дивлячись на те місце, де була рука, чи загрібав до своїх рук розгублені по землі кишки…
У голові запаморочилося, і він, боячись, що втратить тяму, перехопив перев’язом розсічення від ворожої рапіри. Знайшов у собі сили повернутися до щойно переможеного супротивника і, схиливши голову, постояв хвильку перед убієнним. Кінь загиблого гвардійця, пофоркуючи, наблизився до Ількової Опуки і став поряд, дивлячись сумними очима на бездиханне тіло свого господаря. Ілько підібрав шаблю, яка лежала неподалік, і, накривши лице гвардійця його шоломом, підійшов до коня.
— Журишся, жеребчику, за своїм володарем? Та це ж війна… Носитимеш на собі мого побратима, така доля ваша — коней, — невесело звернувся Ілько, погладжуючи шию чужинського коня.
Дістав з кишені сухаря і простягнув своїй Опуці, і та з жадобою забрала його з долоні. Та коли простягнув руку із сухарем жеребчикові, той не поласився на гостинця, відвернув голову вбік. Та Опука хутко підібрала не свого гостинчика і жваво захрумкотіла зубами. Ілько прив’язав повід коня гвардійця до сідла Опуки і неспішно рушив у бік містечка.
Побіля Зборова ще точився пекельний бій, але вже було видно подекуди на польських редутах полкові прапори козаків. Титикало запримітив редут, де вже майорів прапор, і, зібравшись до нього, почав роззиратися на те, що коїлося довкола містечка. Зовсім не відчуваючи ворожнечі до оборонців містечка, водночас із якоюсь байдужістю дивився на козаків і татар, котрі наступали. Йому було добре видно синьо-голубий прапор короля неподалік ошатного намету, метушню посланців, служителів віри — ксьондзів, що стояли окремим гуртом, читаючи молитви Матері Божій. Чорні гурти татар і козаків швидко заполонили околиці містечка, поглинули пістряві мундири поляків.
Біля королівського намету почали збиратися недобиті гурти німецьких піхотинців, які навіть здалеку вирізнялися своїми сталевими шоломами, що виблискували на сонці. Недобитки драгунів, гвардійців і всіх, хто ще був живий, сходилися, збігалися, злазилися на поклик сурми, що безперервно вигравала, віщуючи збір та неминучу поразку.
Чорна людська хмара обволікала місце перебування короля, і тоді сурма заграла до бою. Вірнопіддані короля Яна Казимира, навіть ксьондзи, кинулись обороняти Божого помазаника. Оборонці короля падали, немов снопи, під козацькими й татарськими шаблями вже побіля самого намету. Але враз якісь голоси долинули звідусіль, Титикало не розчув, що саме кричали. Та вже через мить усе збагнув, бо бій побіля намету короля почав ущухати і чітко лунало звідусіль: «Згода! Згода!» Сотенні метушилися, втихомирюючи занадто розгарячених козаків, і вже швидко січа почала стихати, сотенні відводили своїх від королівського намету.
Ще якусь хвильку Ілько Титикало поглядав на те, як затухала битва, і коли вже до його свідомості дійшло, що це перемога, сонце в його очах заграло райдугою, голова похилилася набік, а свідомість спурхнула до чарівного небесного видіння і, злившись з усіма кольорами всесвіту, полинула до світла…