Павло також стояв, чекаючи розв’язки цього суперечливого двобою, та, побачивши недоліки свого козака, почав збуджено волати:
— Петре, виходь з бійки! Я перехоплю його шаблю!
Досвідчений підляшок узрів, що сутичка програна, а вони з молодим козаком неначе веселять одних і других ворогуючих супротивників.
— Досить, козаче! Відчепися від мене, досить махати… Добрячий ти козарлюга, завинив я… Видно ж, що ти не опудало! — голосно вигукнув підляшок і відкинув шаблю.
Петрусь, розгарячившись, замахнувся шаблею на нещодавнього протиборця, та всі козаки невдоволено загули, і він, змирившись, відвів свою кобилу вбік.
Переможці визбирали зброю і, пов’язавши руки польським козакам, зібралися у зворотний бік. Швидко досягли свого табору, а на дивних полонених повиходили погледіти всі, хто не був на варті. Почули, хто ці полонені, і деякі сміливці плювалися на зв’язаних верхових козаків. Ті, опустивши голови, не огризалися, а покірно сиділи на конях.
— Що це за поповнення? — мовив Мигура, побачивши своїх і чужинських вершників.
Павло гордовито виїхав наперед і, спішившись, доповів:
— Взяли побіля річки, плавом Гнезну долали… Так ми їх і стріли!
Сильвестр усе зрозумів і, обійшовши навкруги бранців, мовив:
— Правдиво все розповісте полковнику, а після присяги Хмелю — до його війська, а викручуватиметесь — до татарина на аркан!
Сотник з жалем поглянув на своїх забитих і наказав якнайшвидше відправити підляшків знімати допит, доки він не розсердився.
Через день багатотисячне військо Хмельницького в союзі з татарським взяло в облогу Збараж. До полку Данила Нечая приєдналися посилена Брагільська та Звягільська сотні. Полковник добре знав та довіряв сотникові Мигурі і під час облоги почав доручати шаргородцям виняткові завдання. Перша сутичка з ворогом сталася на початку другої декади липня 1649 року. У суботній день липня полк Нечая закінчував облаштовувати шанці й табір. Після важких земляних робіт козаки з сотні Мигури подалися відшукувати придатне озерце для купання, назавтра була неділя, і сотенці готувалися приймати причастя та слухати богослужіння. Багато з них надіялися, що, замкнувши ворожі війська в облозі, Богдан Хмельницький не стане поспішати з приступом.
Ранок почався з молебню, і святково одягнені козаки сумирно слухали літургію Господню. Святі отці ще не встигли прибрати похідного аналоя, як почулися голоси вістових про збір старшини до полковника.
— Час переодягатися, хлопці, помолилися, віддали Богові шану, подякували літові, а зараз ідіть за порохом до Глухенького!.. — намовляв своїх невеселим голосом Павло.
Повернувся сотенний від полковника, і з його посмішки здогадалися про гарні новини.
— Чекаєте, не до бійки сьогодні нашій сотні, а полки йдуть, разом з татарами. Хан наполіг, мовляв, доки ляхи не зарилися шанцями, зробити їм секір башка!
Старшина і десятники понурили голови, та Мигура з радістю додав:
— А ми напоготові сидимо!
Усі задоволено посміхалися та дякували Богові за Його милість до їхньої сотні. У татарському таборі загриміли барабани і зчинився тисячоголосий гамір, посилюваний іржанням коней: татари готували свої чамбули до приступу.
Брацлавський полк також гуртувався перед своїми шанцями і під заклики сурми та барабанне дріботіння з ходу ринувся уперед, де у ляхів ще залишалися діри в захисних валах та ровах.
Молоді козаки повсідалися на валах і, оглядаючи майбутнє поле битви, почувалися якщо не верхівцями, то полковниками. Замковий, Сподинець, Коляда прилаштувались поряд з Павлом і мовчки спостерігали за полем бою.
Козацькі полки й татарські чамбули одночасно досягали редутів та валів, частина війська залишилась брати вали, а решта ринулась у діри новозведених захисних споруд, змівши там захисників. Козацькі ряди, немов довжелезні ящірки, почали втягуватись до ляського табору. Звідти долинали переможні вигуки: «Слава! Слава!» Але тим, хто залишився, брати високі вали було значно гірше.
Під час наступу забиті та поранені купами скочувалися з них, а через забитих лізли інші та за мить і самі відкочувалися донизу, створюючи своїми тілами згромадження людської плоті. Тепер уже молоді й бувалі вояки не могли поглядати байдуже на загибель у них на очах сотень своїх побратимів. Замковий почав гасати табором, вишукуючи сотника, та коли і знайшов того, окрім словесного «окропу» на свою голову нічого не домігся. Павло обійняв свого друзяку і, всадивши на траву, мовив: