Година уважно приглядався до новаків, особливо тих, що володіли польською мовою. Андрій Лабур та Кирило Батюк були родом з містечка Залистя, що неподалік Кременця, та швидко оволоділи навичками влучати в ціль з пістоля чи кидати ножі.
— Оце, хлопці, по-нашому! То й гляди, вже кращі козаки вам не рівня будуть! — весело мовив Павло, побачивши, як вправно вони володіють зброєю.
А Замковий, узявши ніж у Батюка, став спиною до виставленого солом’яного діда і, рвучко повернувшись, кинув ножа. Усі не зводили з нього очей, дивуючись, куди подівся ніж, та Батюк, кинувшись до опудала, побачив ледь примітну рукоять ножа. Почав виколупувати його, примовляючи:
— Та то вже добре, дайте час… Ми з Андрієм зможемо іще ліпше!
Павло з Гнатом задоволено реготали, вбачаючи в молодиках справних козаків, горе буде вражим ляхам!
— Таки діждалися ждаників з перцем! — мовив Павло своїм хлопцям, що після вечері вже сиділи колом біля вогню, розважаючи один одного.
Замковий занепокоєно підвівся, звертаючись до десятника:
— А що, вже до діла завтра?
— Звісно, скільки ж можна хлібець незароблений наминати? — не зовсім весело відповів Павло та присів побіля вогню.
Тут Роман Скиба, порушивши мовчанку, прохальним голосом звернувся до Замкового:
— Пане Гнате, та ви так і не сказали, куди подівся той Гицель, що коней ваших вартував, там, побіля клуні?..
Замковий здивовано поглянув на Романа і протяжно мовив:
— А вам так і не дійшло, що до чого, що то був за один?
Павло втрутився, розглядаючи великий гурт своїх десятинців:
— На ніч таке й розповідати лячно, мо,’ іншим разом, Гнате?
— Пане Павле, нехай розповість, завтра йдемо, а там… Так і не взнаємо про того Гицеля! — попрохав Михайло Круглик.
Та всі зареготали, пригадавши, як той Михайло припалював Гнатову носогрійку. Замковий розповів про того перевертня Гицеля, який мордував козацьких коней цілу ніч, а хлопці озиралися на Петруся Мосьпана, що сидів позаду всіх, вдаючи з себе байдужого слухача. А після розповіді Гната задоволені розійшлися по своїх місцинах дивитися молодецькі дивовижні сни.
Їздові Бовтун та Глухенький, тільки-но Волосожари перевалили на темному небосхилі до заходу, з жалем будили козаків. Коли неподалік забовваніли захисні вали поляків, Павло послав наперед Лабура та Батюка. Залишивши частину хлопців з гурту очікувати їхнього повернення, Павло повів, не ховаючись, своїх «пробивних» козаків прямо на один з ляських редутів.
Від редуту почувся покрик вартового з вимогою сказати умовне гасло. Павло почув, як Лабур, не стишуючи ходи, перемовляється з вартовим:
— Жовніре, гасло відав тільки наш товариш, а його несуть позаду… Забили холопи…
Вартовий якусь мить вагався, та все ж відповів:
— Чекайте хвильку, спрошу дозволу!
Андрій Лабур уже досяг відстані прицільного кидка ножа і, махнувши в той бік, рукою «вгамував» пильного жовніра. Швидко заполонили редут з усіх боків, і за мить більше десятка його захисників уже не прокинуться, війна для них скінчилась…
Без вагання попрямували в бік фортеці, несучи на ношах немовби «забитого» товариша, за якого гойдався Стець Коляда, удостоївшись честі бути хоч і «мертвим», але важливим ляхом. Поміж польським обозом походжали вартові, та, почувши, що їхні розвідники втратили свого старшого, пропускали далі, не питаючи нічого. Павло запримітив неподалік розкішний намет, а побіля нього близько десятка охоронців, які ходили навколо і, стрівшись, розходились урізнобіч. «Оце так птаха там на спочинку, та й обліпили той намет, немов блохи собаку шолудивого», — подумав Павло, спідлоба поглядаючи на принадний намет. Пройшли собі далі та вже незабаром узріли неподалік мури замку і, наздогнавши Лабура, звернули вбік та присіли до землі.
— Оце, хлопці, і прийшли самі в пащу до ляхів, а назад вороття немає! — вирвались у розпуці невідомості сумні слова з Павлових вуст.