Двоє хлопців відтягнули човен в очерети і, набравши в нього води, підтопили, аби був менш помітним для ворожого ока. Голота дав наказ вирушати у напрямку міста, і поріділа десятка попрямувала до Шаргорода, ведучи «дорогого» язика.
До міста потрапили вже після полудня. Санько відправив своїх по домівках — посушити одяг. Увечері всі мали зібратися побіля головної башти фортеці. Потім Санько разом з Ільком Титикалом повів полоненого Тадеуша Можаровського, польського десятника, до Давида Нагорного. Тадеуш був невисокого зросту підляшком, бо ж, як він сам про те мовив, мати його була русинкою. Доки вони очікували курінного, Тадеуш охоче розповідав про себе. Санько, слухаючи ворожого вивідувача, дивився на його опецькувате обличчя, банькаті сірі очі та неприємний рот з губами стріхою. Руки та ноги мав досить короткі, проте Санько запримітив у ньому неабияку силу і спритність, на що вказували швидкі рухи бранця. Та й розумом Бог не обділив — відповіді на запити Санька були швидкими і стислими. «Ловкий ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще більше, ніж сьогодні», — розмірковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч із полоненим і раз у раз поглядав з-під лоба, коли той, розповідаючи, хвалив польський устрій.
Незабаром з’явився курінний разом з декількома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевів погляд на Санька і дозволив йому залишитися при допиті. Нагадавши бранцеві, що його чекає в разі брехливих свідчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покірно відповідав курінному на всі запитання. З відповідей Санько зрозумів, що вояків Лянцкоронського під Шаргородом не так вже й багато і після першої поразки його радники запропонували відступити від міста. Та впертий військовий начальник, заступник головнокомандувача Фірлей захотів все ж здобути Шаргород. Приступ намічається завтра на світанку. Поляки мають переправитися через річку Гнилу на човнах та плотах. Що буде після сьогоднішньої події, Тадеуш не знав. Після допиту Санько з Ільком Титикалом відвели полоненого до захоплених раніше бранців і розійшлися по домівках — приводити себе до ладу.
Вранці поляки трохи постріляли по місту з гармат, і захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав і полудень, а ляхи все зволікали. Знайшлися сміливці, які на декількох човнах переправилися навпроти міста на протилежний берег, але там ляхів не виявилось. Ворог відступив від Шаргорода.
Разом у Чигирин
У середині травня почалися грози, і на обсіяні ниви та грядки випадали весняні дощі, приносячи надії на врожай. Зранку світило сонце, обігріваючи землю, підсушуючи шляхи, а під вечір збиралися хмари, і небо чорніло від них. А потім на небі починало так грюкати, що набожні селяни забивалися до хат і просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняної стріли. Було вже тепло, і Андрій Підлужний з Віктором Яремою, наробившись за день по господарству, із задоволенням вмощувались під дашком для коней і під дзюркотіння води, що стікала з дашка, розмовляли, згадуючи про свої пригоди у козацькому війську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата і дядька Ярему про їхні походеньки.
Ярема, розповідаючи про себе, говорив, що Андрія тоді не було з ним, але закінчував оповіді такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали від страху і ховалися хто куди. Тоді Ярема заходився сміхом і витягав їх з кутків, примовляючи, що це брехня і він все вигадав. Діти знову насідали на нього або на Андрія, якби ті розповіли ще щось страшненьке, тільки не таке, як минулого разу.
Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.
Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.
— Пора нам з тобою, Андрію, до Чигирина. Чутки ходять — насідають ляхи… — почав Ярема, і далі пішла розмова про від’їзд.
Андрій і сам розумів, що не «висидить» волю для своєї землі у затишку власної оселі, а треба її добиватися, ніхто в руки не дасть. З цього дня всі думки в обох побратимів були спрямовані до одного — скоріше в Чигирин та влитися у військо Хмельницького.
Незабаром по всій Україні розійшлися універсали про підготовку війська до нової війни, і хлопці почали збиратися в дорогу, як і обіцяли своєму сотникові. Даринка з матір’ю, передчуваючи близький від’їзд Андрія з Яремою, з мовчазною згодою готували їх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрій піде на війну разом зі своїм побратимом, плач не плач…