Десь перед Чигирином люду на шляху побільшало, і Андрій крикнув Яремі:
— Вікторе, повернися до Розени… Можливо, допомога яка потрібна. Але до міста нехай вже самі в’їжджають. У місті нам буде не до них.
Ярема завернув коня і, зблизившись з возом, спішився. Люб’язно посміхаючись, звернувся до небажаної супутниці:
— Розенко! Незабаром Чигирин… Можливо, і на ніч попадемо до міста. Ми там зараз же — до своєї сотні, і тоді волі нашій гаплик! Так що бувай здоровенька!
Розена і діти злякано поглядали з воза на Ярему, і коли він скінчив говорити, жінка сумовито промовила:
— Так, так, ось уже поряд Чигирин… Ми й самі… Але на шляху неподалік ромелів помітила. Вони не дадуть нам спокою, в кабалу заберуть. Згинемо ми…
Ярема стояв, роздумуючи над словами жінки, а хлопчаки благально дивились на козака, боячись вимовити бодай слово.
— Добре, заночуємо під містом, нас там ніхто сьогодні не чекає… Тільки, цур, не дразнити Андрія! — підсумував розмову Ярема і від’їхав до Підлужного.
Сказавши Андрієві про те, що треба десь шукати нічліг і що з ними знову буде Розена з дітьми, Ярема розвів руками, мовляв, хоч голову стинай, шкода їх стало.
Завернули у підходящий ярок, у якому, можливо, і джерельце дзюрчить, і затишок від вітру. Підлужний облюбував там підвищення з крислатими деревами, і, роззирнувшись довкола, обидва козаки залишились задоволеними: затишно, і в разі небезпеки до них не так легко підступитися. Неподалік виднілися свіжоскошені копички сіна, а коли дивитись удалечінь вздовж ярка, вгадувався Дніпро, відбиваючись маревом водної широчини.
Розена розпрягла свою Мурашку і разом з дітлахами пішла шукати галуззя для вогнища. Було видно, що родина Розени була щасливою, перебуваючи під козацьким захистом. Жінка і її діти один по одному приносили сухі гілки, швидко полишали їх і знову кидались на пошуки.
Друзі, впоравши своїх коней, напоїли водою і Мурашку, яка вже їх приймала за своїх. Випивши цебро води, закивала головою на знак вдячності. Заходилися рубати галуззя, піджидаючи, доки зберуться всі. Нарешті дров було вдосталь, і Підлужний розпалив вогнище, якому особливо раділи хлопчаки. Вони завзято підкидали у полум’я гілляччя, а друзі тим часом принесли оберемки сіна і взялися вмощувати постелі для всіх.
— Спатимемо неподалік від вас, з іншого боку вогнища. А від голів накидаємо гілляччя, щоб ніхто не міг підступитися непомітно! — розпорядився Підлужний.
У казані вже закипіла вода, і Ярема з хлопчаками спустилися до джерельця — обмитися на ніч.
— Дядечку, а нам навіщо обмиватися? Ми ж ще не в місті… — пробували домовитися хлопчаки.
Ярема удавано сердито поглянув на них, і малі почали слухняно стягувати із себе брудне лахміття.
Поверталися до вогнища вже друзями. Посвітлілі обличчя хлопчаків сяяли від задоволення. Розена доручила доглядати за кулешем Яремі і дітям, а сама, розпустивши волосся, також попрямувала до джерельця — наводити красу. Повернулася нескоро, вся якась загадкова і нібито інша, із заплетеним волоссям, обвитим, наче вінець, навколо голови. На цей час уже й куліш дозрів, тож Розена заходилася черпати, запрошуючи всіх до запашної вечері.
У ярочку після заходу сонця почало швидко сутеніти. Домовилися підкладати по черзі галуззя у вогнище і, стомлені дорогою, позаймали місця на запашному сіні, на яке Розена дбайливо простелила ліжники.
Андрій ліг на спину і, розглядаючи небосхил, пробував відгадати по зірках, в якому боці від них рідна домівка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша і, уявивши себе лицем до нерухомої північної зорі, зараз же збагнув шлях до рідної домівки, полинув туди в думках.
В його хаті зараз також вкладалися спати, і Підлужний навіть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке перепліталося з іншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звірина, спіймана нічним птахом чи іншим хижаком, для якого нічна година — час ловів. До козака долинули якісь запахи, що нагадували пахощі Даринчиного волосся, і, немов під шовком, що огортав його, Андрій поринув у марення сновидінь…
А його вірний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожніх. Прислухався до голосів та рикання нічних мисливців, які, полюючи один на одного, продовжували власне існування. Заслухавшись одноманітним тріскотінням невгамовних цвіркунів, він на хвильку стулив очі, та відразу стрепенувся, відчуваючи неподалік живу істоту. Викинув уперед руку, почув зойк і побачив нахилену над ним постать.