Іван поглянув назад і побачив, що переслідувачі зупинились, а Багряний слухняно чвалає за каретою. Попереду замигтіли будиночки, і незабаром карета вкотилася в якесь містечко. Натягнувши віжки, Іван зупинився на майдані побіля невеликого костьолу. Зістрибнувши з підніжки, примотав віжки до стовпа, який і стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко відчинив дверцята карети і, побачивши, що обидві пані вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:
— Проше, панночки, на вільне повітря!..
Служка простягнула руку до Івана, і він допоміг їй зійти сходинками на землю, а тоді вони вдвох, ставши з боків побіля дверцят, допомогли зійти вниз блідій, немов полотно, пані. Вона роззирнулась навкруг і з якоюсь пересторогою запитала:
— Мій Бронко докад подетіся од мене?
Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумів, що доведеться йому говорити правду про її чоловіка. Він узяв її під руку і, підвівши до місця візничого та вантажу, кивнувши головою в бік покійника, відійшов назад. Зрозумівши, що її Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим їй мужем. Зачувши голосіння пані, на майдан почали збиратися люди, а до неї підійшов ксьондз і, заспокійливо взявши її за плечі, відвів подалі від карети. Двоє дужих хлопців опустили пана Бронека на землю, а потім поклали до однокінки, яка під’їхала невдовзі. Осміліла служка наказала Іванові їхати каретою за ними до обійстя. Весь люд, що зібрався, зупинився побіля садиби з двоповерховим кам’яним будинком і високим муром. Відчинилася залізна брама, і звідти миттю вийшли дворові побігачі, один з них узяв провідного коня за вузду і, кивнувши Івану головою, аби той залишався на місці візничого, повів карету в глибину двору до стайні.
Іван чув, як у дворі заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, він із сумом поплескав по крупові одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби їхати далі у своїх справах.
В обійстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повів Багряного до воріт. Вже побіля воріт його зупинила служниця і, залопотівши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайні, і наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайні, запросила його йти за нею. Опинилися побіля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:
— Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вєчєряті тутзє!
Поспішати не було куди, і він поволі пішов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виїзними кіньми з панської карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував підносити воду з криниці, зруб якої виднівся на причілку конюшні. Конюх радо кивнув головою і кинув на ходу, не перестаючи очищати голінки коня від багнюки:
— Штефан назвисько маю.
До вечері впорались зі Штефаном з усією роботою, та найважче було порядкувати побіля заплямованої кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:
— Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!
Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:
— Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!
Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.
Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.
На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.