Тут ще підпрягся і Ярема: дивлячись збоку на торги, невдоволено мовив:
— Звичайно, це вже залізяччя, тільки куценьке, годі його й побратимам показувати, засміють!
Торгівець засмикався, невдоволено розглядаючись на боки, але ніхто більше до цієї зброї не проявляв зацікавленості. Невдоволено махнув рукою на знак згоди і кинув:
— Бери як за звичайний, я ж на війну не ходитиму, п’ять злотих виклади.
Андрій, почувши ціну, мало не кинув пістоля на землю і вигукнув:
— Ти що, гендлярику, маєш мене за козака чи за капшук з грошима. Забирай його, будеш горобців ним полохати!
Ярема почав гучно реготати з гендляра, і той з якоюсь образою згодився на три злотих. Ярема черпнув ще дрібних куль з кошика і задоволено кинув Андрію:
— Можеш платити, будемо з нього ляські дули лоскотати!
Розрахувавшись за «куцика», хлопці добрали ладівниць і, розвеселившись від доброго торгу, повернулись до коней.
Поблизу Тясминського мосту хлопці зупинились, бо побіля нього зібралося до сотні люду, чекаючи черги на переправі через хиткий підвісний міст. Зустрічного руху під час переправи не було, і вони змикитили, що доведеться чекати чимало часу в черзі.
— Якого дідька ми будемо тут нюхати попід хвостами не наських коней, знайдемо інший перехід, — невдоволено пробурчав Ярема, й Андрій, кивнувши на знак згоди, направив Орлика в бік декількох плотів.
Плотарі, побачивши справних козаків, підвелися з колоди на березі, й один з них озвався:
— Вадко, що це наші хлопці, по десять грошів — і ви вже на тому боці!
Хлопці перезирнулися, і тут Андрій невдоволено мовив:
— Що за Чигирин? На кожному кроці обдирають козака! Везіть двох за десять!
Бородатий перевізник невдоволено поколошматив бороду і, поглянувши на решту плотарів, сказав як відрубав:
— Дванадцять плати!
Андрій дав згоду, і тепер плотарі заспішили взяти коней та заходилися заводити до плота.
— А ви будете в байдаку, несіть торби! — розпорядився бородань.
Річка Тясмин о цій порі ще була повноводною і хутко несла свої води в Дніпро. Байдак на середині річки підхопив потік, і весляр з великою потугою вивів його до берега. Веслярем був молодий ще чоловік, і Андрій звернувся до нього:
— А не чули, пане кормовий, про сотню Гусака? Зимувала в Чигирині…
Той, лаштуючись до зворотної переправи, кинув:
— Стояло військо взимку, а зараз аж ген майже під Суботовом… Стільки зібралось, не чув…
Пліт з кіньми вже наближався до берега, й Андрій з Яремою заспішили забрати з нього своїх коней — Орлика та Зірочку.
Їх підстьобувати не доводилось, вони неначе і самі хотіли знайти Гусакову сотню, раз по раз пускаючись навскач. Перед самим Суботовом хлопців зупинив козацький роз’їзд, і їхній десятник почав прискіпливо розпитувати, що вони за одні. Почувши, що вони з сотні Петра Гусака і явились продовжувати повинність, задоволено засміявся і мовив:
— Вас самих туди ніхто не допустить, сотня стоїть під обійстям гетьмана. Дам вам двох поводирів…
Далі, оглянувши свою десятку, вигукнув:
— Карпе! Справ з Рублєвським оцих хлопців до Гусака!
Андрій вдячно підняв руку, і вони попрямували за двома верховими, що зараз же хутко пришпорили своїх коней. Перед містечком звернули зі шляху й натрапили на ошатний табір на околиці вільхового гаю.
Назустріч вийшли два молодики та запитали, чого це вони тут швендяють. Той поводир, котрого звали Карпом, вигукнув:
— До сотенного двох ваших доправили, переймайте їх у нас, а ми повертаємось до свого роз’їзду!
Дозорці погодились і з цікавістю звернулись до хлопців:
— Ми тут у сотні з самої зими, а вас щось не бачили. Щось плутаєте?
Тут уже Ярема не витримав і з громом у голосі звернувся до дозорців:
— Ваше діло доправити до Гусака, а там буде видно, хто з зими, а хто вже й більше залив сала за шкуру панам ляхам!
Тим нічого не лишалося, як шанобливо попрохати спішитись, і один з них, супроводжуючи козаків до сотника, пішов попереду. Побіля намету сотника він зупинився і, кивнувши хлопцям, аби вони зачекали, шмигнув до намету.
Через хвильку поли намету розчахнулися і перед Андрієм та Яремою вигулькнув Петро Гусак та, побачивши своїх бувалих вояк, з розпростертими обіймами підійшов до них. Хлопці зраділи зустрічі, розгублено стояли, тримаючи поводи коней і не знали, чи кидатись в обійми сотника, чи втримувати коней.
Обійнявши по черзі кожного, Петро підізвав одного зі своїх охоронців і наказав: