Друзі стояли, переминаючись з ноги на ногу, чекаючи на подальшу розмову.
— Усідайтеся, хлопці. Розмова буде довгою, — і помахом голови дав знак всім розходитися, а сам каже: — Вирішимо про все вчотирьох.
Запросивши Макара присісти поряд, Петро почав розповідати про Богданові сумніви. По лінії перемир’я від Старокостянтинова і до Бара, а далі до Кам’янця ляхи вже прибрали землі до своїх рук. Повстанські українські полки зазнали декілька нищівних поразок, і наступ головного війська гетьмана під загрозою. Андрію з Яремою треба сумлінно понишпорити в тих місцях, щоби виявити, якими силами дає Річ Посполита. Для цього їх готуватиме полковник Лаврін Капуста, і завтра вранці — до нього.
Поговорили ще трохи про минувшину, згадуючи важкий похід з Києва, загиблих товаришів. Андрій якось сумно пригадав свого побратима Івана Ярового, бідкаючись необізнаністю щодо його долі. При згадці про Ярового Петро посміхнувся собі у вуса і весело мовив, звертаючись до Андрія:
— Не жури свою голову, синку, живий твій побратим… Тільки далеко доля козацька закинула його.
Тепер з недомовок Петра Андрій здогадався, що Іван десь там побіля ворога пильнує. Від такої звістки хлопці повеселішали, і Ярема, хитрувато посміхнувшись, звернувся до Петра:
— Пане Петре, добре було б навідатися до міста, обіцяв до виступу заглянути. Чекає…
Гусак співчутливо мовив:
— То йдіть, коли обіцяли, лишень голови не згубіть! — і засміявся разом з Макаром.
Не роздумуючи, друзі відкланялись і заспішили до річки купати коней та самим освіжитися.
Виїхали з табору неспішним клусом, а вже надалі приострожили коней, і скоро вже показалося дворище Меланки. Ярема перед самим дворищем, знітившись, зізнався Андрію:
— Оце їдемо, а мене можуть випхати з хати задрипаним віником. Вчора я розповів Ользі про Розену…
Андрій помовчав, а вже коли спішилися, співчутливо мовив:
— А воно, можливо, й так і треба, нехай знатиме, все одно це твій гріх…
Коней припнули поряд будиночка і, дивуючись, що їх ніхто не зустрічає, загупали у двері. Клацнув засув і на порозі постала заклопотана Меланка:
— Дорогенькі мої, ми чули, що ви гарцюєте на дворищі, та нездужає моя Ольга зраночку… Лежить, тільки стогне, не їла ані крихти… — сумно сповістила хлопців матір.
Андрій побачив, як Ярема аж побагровів від такої звістки і, ринувшись до хати, гарячково мовив:
— Хотів би попрощатися з Ольгою. Лихі часи йдуть, не вільний я, завтра в похід.
Мати схвильовано сплеснула руками і, покрутивши скрушно головою, зникла в хатині. Через хвильку вона знову об’явилася на порозі й звернулася до Яреми:
— Синку, Вікторе! Зачекайте при дворищі, вона от-от оговтається… Вийде до тебе, вийде!
Хлопці повернулися до коней і, одвівши їх до стайні, припнули проти неба до окоренка. Андрій поглядав на Ярему і вже запримітив, як оживилося його лице, та рухи ще були неврівноваженими, і Андрій перервав мовчанку:
— Яремо, Вікторе! Вона кохає тебе і пробачить… Вгамуйся, брате.
Ярема непевно махнув головою, і обоє почали поратися побіля своїх коней. Так минуло немало часу, але зарипіли двері, й у двір вийшла Ольга. Друзі обоє повернули голови в той бік і побачили, як до них впевненою ходою йшла Ольга. Віктор застиг, тримаючись за віжки своєї Зірочки, а вона й собі повернула голову в бік Яреминої обраниці, а тоді з вдячністю закивала головою. Голівку Ольги облягав ніжного кремового кольору чепець, з якого спереду звисали гронові китиці, а вище бавила погляд хвилеподібна крислатість. Через плече на груди звисала важка попелястого кольору коса з уплетеними в неї стрічками. На граційній шиї проглядалися вишневого кольору перли завбільшки зі смородину, облягаючи основу шиї. Її статуру обтисла світлого тону блуза, помережена ледь темнішим кольором попереду, на рукавах з широкою проймою внизу, стегна вирізнялися розгалуженою звивистою лінією. Цегельного кольору довга сукня, гаптована різнобарвними витонченими квіточками, надавала їй зросту та гідності. Дрібно ступаючи, вона наблизилась до хлопців і привіталася до обох одразу, не подаючи нікому з них ручки, яка ховалася в проймі з мережива.
Хлопці, кивнувши головами, привіталися і втупили погляди донизу, позираючи на чарівні ніжки в малинових черевичках, які визирали ледве-ледве з-під сукні. Віктор, ніяковіючи, підвів голову і поглянув Ользі просто у вічі, намагаючись відгадати у їхньому блиску свою подальшу долю. Ольга не опустила донизу очей, і голуб’ята застигли, дивлячись одне на одного. Темні з прозеленню великі очі Ольги пильно дивились на Віктора, а він мимоволі почав милуватися її вродою. Вона злегка нахмурила чорні крилаті брівки, та це не налякало Віктора, і він, посміхнувшись, не зводив з неї очей. За мить Ольга вже не витримала напруги і її рожеві пелюстки губ розійшлися в лукавій посмішці. Вона протягнула до Віктора ненадійно приховану ручку і мелодійним голосом привіталася ще раз: