Іван стиснув кулаки та вирішив за краще змовчати. А після швидкої вечері він не встиг й отямитися, як побіля Клясики вже поралася Зофія, готуючи її до виїзду. Злостивий Штефан стояв, обіпершись на нижню половинку дверей стайні, та кинув навздогін двом вершникам:
— До заходу щоби коней до стайні! Опісля не впущу, пройди огудливі!
Іван не міг відмовитися від походу на війну і замислив щось нездійсненне з першого погляду, але можливе. Він засвітла вирішив показати Зофії таємне місце схову послання з Варшави невідомого вивідувача при королю Казимирові. Швидко перетнувши річку Свідер, Іван зупинився, підчікуючи на Зофію. Вона спішилась і, здивовано глянувши на Івана, запитала:
— Стасе, а що ми втікаємо від панів, можливо, ти мене викрадаєш?
Він, озирнувшись навколо, весело відповів:
— Ніц, хочу тобі красоти показувати, аби ти запам’ятала мене… Не на вигул коней завтра, а чи не на загибель, один Бог відає…
Передихнувши, він знову погнав Камертона вперед, і скоро вони опинились побіля знакового місця передачі послань з Варшави. Шлях був безлюдним, і Іван, прив’язавши коней, ступив на узбіччя, тягнучи за собою Зофію. Вона з радісною усмішкою подала йому ніжну ручку, і за мить вони стояли біля дерева з дуплом вище голови.
— Що це за імените дерево, коли ти мене до нього припровадив? — змовницьки запитала паняночка і прилинула до грудей «свого» Стаса.
Постоявши певний час, втішаючи одне одного, Іван, піднявши вверх руку, показав їй порожнину в дереві. Вона, ставши навшпиньки, також потягнулась і, діставшись отвору, весело засміялась:
— От буду тут чекати, доки ти повернешся з війни і зів’єш там наше гніздечко, — кепкуючи зі Стаса, мовила Зофія та притиснулась до нього всім тілом.
Іван, занепокоєно прислухаючись, почув торохтіння воза та, крикнувши: «До коней!», допоміг їй забратись у сідло Клясики, і двоє коней понесли своїх верхівців до мосту.
До задніх дверцят маєтку добралися вже по-темному, й Іван спішився, щоби зайти всередину маєтку. Дверцята не піддавалися, і він, повернувшись до Зофії, кумедно вилаявся:
— Таки зачинив дверцята, ревнивець задрипаний… Бачиш, Зофіє, як всі марять любитися з тобою!
Він погукав на той бік, але у відповідь тільки загавкала якась приблудна собачня.
— Не ломися, Стасе! Нечистий з ним, тим Штефаном. Він як тільки видить мене — так бульбашки з носа пускає і пихтить… А з Дареком вони геть ворогами стали!.. — сказала глузливо Зофія.
Іван засміявся і, підійшовши до Камертона, повів його під вузди до лугового сінокосу. Зофія, не зронивши жодного слівця, заспішила за Іваном, не злазячи з Клясики. Незабаром вони опинилися серед свіжого сінокосу — звідусіль долинали пахощі нещодавно скошеного різнотрав’я. Зофія самостійно залишила сідло Клясики і, тримаючи її за повід, збентежено мовчала, стоячи позаду Івана.
— Що ж, від долі не втечеш! — якось дивно вимовив Іван і повів до невеликого деревця припнути Камертона.
Зофія також знайшла підходящий стовбур берези і обмотала повід навколо нього.
— Я тут і потічок знаю. Пізніше напоїмо коней, нехай одійдуть від перегонів! — турботливо вимовив Іван, підійшовши до Зофії.
— Звичайно, звичайно, не будуть вони обділені, Стасе. Я також за тобою — немов за горою! — стиха вимовила Зофія і змовкла, похнюпивши голову.
Іван розмірковував, як йому діяти далі, різні думки й сумніви не давали йому спокою, тоді він присів до стіжка і, махнувши рукою, запросив сісти поряд із собою Зофію.
— До ранку роса очей не виїсть… От лиш би тобі було затишно, — стиха мовив Іван, підгрібаючи попід боки сіно.
Зофія кумедно копошилася, радіючи турботам Івана, і вже коли зручно вмостилися, зронила вдячне слово:
— Не турбуйся за мене, я давно ніким не обласкана. Звикла до життя призвичаюватись.
Іван від цих слів якось несподівано і для нього самого душевно тріпнувся, і його рука пригорнула Зофію до себе.
— Ти не гадай про мене лихе, моє життя належить іншим людям… Я також немов стеблина під вітром…
Зофія щільніше пригорнулася до Івана і якось тихо, слово за словом, почала відкривати таємниці свого буття. Слухаючи Зофію, Іван все більше переймався повагою та співчуттям до цієї мужньої серцем жіночки. Майже не перепитуючи її ні про що, слухав і слухав, часом подумки порівнюючи її долю зі своєю. Коли вона скрикнула, показуючи рукою на яскраву падаючу зірку, Іван ніби інакшими очима поглянув на неї і, обійнявши по-справжньому, почав виціловувати її ще мокре від спогадів обличчя. Тепер душа Зофії відчула в ньому оборонця і співчувальну доброту його серця.