Продовження цієї військової насолоди закінчилось, коли надійшли чутки, щодо холопа Хмеля приєдналось татарське військо з усього Криму. Рушення збиралось йти далі, й наляканим обозникам було не до любовних утіх. Цього вечора у таборі ляського війська де-не-де співали, але вже сумних пісень, а ті з вояків, що вже раніше зустрічалися з татарами, розповідали страхітливі оповіді.
Зранку посполите рушення рушило в бік Збаража через Краснистав і Сокаль, ще не маючи ніяких звісток про ляське військо, яке перебувало на Волині. Потягнувся обоз рушення, й Іванові треба було радіти, що вже він на Руській землі, а він тремтів від думки, як йому діяти під час зустрічі з ворогами-товаришами. Новим обозним приятелям Івана та Дарека також було сумно, і на перепочинках вони виявляли своє занепокоєння. Нові приятелі, Мілко з Тадеушом, після вечері прохали Івана помуштрувати їх у бійці на шаблях, а за розрахунок тягали харч зі своїх хур. Дарек не лякався нічого, сподіваючись на силу та спритність Івана, а харчі приймав залюбки та із задоволенням уминав за обидві щоки сир чи шинку під час муштри нових приятелів.
Іван, глузуючи з Дарека, викликав його на герці шаблями, а той показував на два пістолі за чересом і млів у блаженній посмішці.
— Мене ті холопи, чи навіть степовики, не дістануть. Пістолі сильніші від криці, — впевнено казав Дарек і, вихоплюючи пістолі, цілився в уявного ворога.
Мілко з Тадеушом, підігруючи Івану, падали на руки і повертали дупами до Дарека. Той не ображався і, сідаючи на землю, знову щось там собі жував, примовляючи:
— Ви ще побачите! Знатимуть усі Дарека!
Десятого серпня військо зупинилося неподалік містечка Топорева, де було намічено ночівлю. Ще не встигли обозні приятелі розікласти вечерю, як пролетіла звістка про прибуття посланця від Вишневецького. Швидко дізналися, що якийсь Стемпковський приніс звістку про облогу Збаража та скору поразку без хуткої допомоги Казимира.
Вранці військо спішним маршем попрямувало до Злочева, й Іван здивувався та хотів уже чкурнути тихцем з обозу, аби попередити про обхідні маневри королівського рушення. Та увечері розмістили стан навколо містечка Білий Камінь, і всі вже дізналися, що це маєток князя Вишневецького.
— От гарно тут, а стави які, риби тут стане до кінця життя, — говорив, хвилюючись, Мілко.
— Тобі що до князевої риби? — їдко спитав Дарек, розкладаючи наїдки на покривці.
— Мені-то нічого, а якби я наловив, то і ти жер би, Дареку, — по-злому відгризнувся Мілко.
А під час їжі Мілко почав умовляти товаришів порибалити тихцем уночі: у возі в нього є зручний невід. Спочатку всі відмовлялися, та згодом Дарек згодився розсипати невід, але решта приятелів повинні бути поряд. Всім закортіло свіженької рибки, і навіть у Івана засвербіли руки потримати коропів та лящів з князівського ставу. Що б там не було, почали готувати тенета і при слабкому сяйві місяця почвалали до ставу. Наблизившись до широченної водойми, Іван почув голоси і плескіт води. Він присів навшпиньки і махнув своїм донизу рукою. Всі тихо присіли, а Іван почав сторожко підходити до водяного плеса. Та, побачивши гурти людей, зрозумів, що вони не одинокі у своїй затії. Швидко повернувся до принишклих приятелів, і скоро вже всі були на березі та підготовлювали неводи для ловлі. На них ніхто не звертав уваги, і, вже обійшовши два кола, ловці повитягували по мішку риби — радощів було без межі.
Розіклавши рибу по торбах, зібралися до обозу, та тут почулися вигуки і гавкіт собак. Іван одразу зметикував, що це охоронці із замку Вишневецького помітили рибалок-крадіїв, і гукнув усім своїм швидко бігти подалі звідси, а сам рвонув першим. Чув, як позаду нього пихтів Дарек, і зупинився глянути, де горе-приятелі. Всі швидко збилися докупи, і не встигли вони відсапатися, як з боку обозу замигтіли вогні смолоскипів і почулися людські голоси.