Напередодні втечі з польського обозу Іван у другій половині дня відв’язав Багряного і байдужим тоном сповістив приятелів-обозників, що поїде до села Млинова, розживеться харчем та вигуляє коня. Дарек, почувши про вигул коня, байдуже виглянув з-під халабуди хури і, махнувши рукою, прикрив полог.
Іван з радістю приострожив свого Багряного і подався у Млинів. По селу метушилися поляки, готуючись до ночівлі, й на вершника ніхто не звертав уваги. Без перешкод він доїхав до Зборова і побачив, що тут готуються до переправи прямо в містечку, яке розділяв один з рукавів річки Стрипи. Невеличкий місток на другий бік, звісно, не міг витримати перехід величезного польського війська, тому зліва і справа від нього працювали сотні людей, наводячи ще два містки. Це видовище засмутило Івана, він знав, що непоміченим перейти на другий берег річки не вийде, тим більш з іменитим полоненим. Вирішив оглянути місцевість поблизу Зборова і повернув на північ міста, сподіваючись знайти зручне місце для переходу через річку. Проїхав узліссям дубового гаю і, побачивши загін ляських верхових, повернув до свого обозу.
Невдоволений виїздом на розвідини, розторсав сплячого Дарека і, гримнувши на нього, наказав:
— Готуй гарну вечерю, завтра не буде коли з варивом управлятись. Он наші над переправою працюють, а ти байдики б’єш!
Дарек немов ошалілий зіскочив додолу і з винуватим обличчям заходився готувати вечерю, бубнячи собі під носа:
— Чому будити? Завтра козаки можуть здатися в полон… виспатись не дав.
Вогонь розгорівся, й Іван приліг побіля вогнища з нерадісними думками. Та вже скоро тепло від полум’я зігріло його тіло і він почав думати про свою Марію: може так скластися, що вже через якийсь місяць він побачить Марію з немовлям у Чигирині. У нього запекло під серцем від непевності й відчуття провини перед тими, хто його послав у стан ворога, почав себе налаштовувати — він конче довершить свою справу. Якась злість тьмарила йому розум, він не терпів тих, хто з ним зараз, і ледве не в цю мить хотів їхньої смерті від своєї руки. Зло покрикував на Дарека, а той, не второпавши, в чім його провина, крутився побіля казана. «Оце так вариться куліш! Годі, годі, Іване, вранці Бог напоумить, як далі жити. Немає вини цього Дарека ні в чім!» — умовляв себе Іван, і коли вже сьорбали куліш, Іван притиснув за плече Дарека на знак примирення. Той розчулено захлипав і мовив:
— А я знаю, що ти і Зофія кохалися, мені Штефан про все повідав. Вона тебе кохає…
Іван помовчав, а тоді стиха мовив:
— Не журися, Дареку, жінки кохають тих, хто про них дбає. Буде і в тебе дружина, ти дбайливий чоловік, вона тобі малюків народить…
Дареку сподобалися ці слова, і він приязно звернувся до Івана:
— А якщо справді війна, ти, Стасе, заступишся за мене? Я татар боюсь, неволі лякаюся, не виживу я там…
Іван помовчав і, щоб розвеселити Дарека, далі вихваляв його вдачу і його вміння володіти зброєю. По закінченні розмови Іван звернувся до Дарека:
— Не тобі лякатися татарина, поляки сильніші за них і боягузи вони більші за нас, а тобі вони ледве під шию сягають. Ти тільки шаблею махай та рубай, куди вцілиш, а я поряд буду.
Дарека вже перестала бити лихоманка від страху зустрічі з ворогом, і він, слідом за Іваном, підгострив шаблю та оглянув поважно свого пістоля.
— Завтра я не злякаюся, хоч одного, а заб’ю… Та ще й король з нами! — сказав весело після рихтування зброї Дарек, і вони розійшлися до своїх хур.