Вістовичу та Самковському вдалося викрити та схопити його, і, видно, відголос справи дійшов аж до столиці.
Втім, львівський маніяк виявився благороднішим за віденського. По-перше, нікого не ґвалтував, а насолоджувався взаємністю. По-друге, вбивав тоді, коли жертва, завдяки опію, не відчувала ані болю, ані страху...
Вістович затримав погляд на своєму останньому рапортові, який написав у цій справі.
— Цього скурвисина вже, мабуть, стратили. Чи не так, Самковський? — запитав він.
— Здається, ще ні.
— Направду? — Вістович звів на нього здивований погляд.
— Я можу помилятися, але, по-моєму, він ще живий... — відповів той. — Нещодавно читав у газеті, що суд над Тофілем затягнувся завдяки його адвокатові. А потім, коли смертний вирок усе-таки оголосили, у місті не виявилось виконавців.
— Сподіваюсь, йому пощастило, — промовив комісар.
— Я можу дізнатись про його долю, — запропонував ад'юнкт.
— Було б непогано.
Вістович досі не знав, чи має право йому наказувати. Комісар іще не бачився з директором львівської поліції, тож і не міг знати, чи його поновлено на службі. Наразі в нього було тільки запевнення Штальмана в тому, що з цим не виникне жодних проблем.
Самковський кивнув і вийшов з кабінету. Очевидно, він мусив спуститися вниз до чергового поліцейського, де був телефонний апарат. Вістович тим часом за звичкою встромив до рота цигарку і спробував звести сякі-такі думки докупи. У Відні найперше слід буде вивчити найменші деталі тамтешніх убивств і спробувати з'ясувати закономірність, з якою орудує маніяк: Саме так він зробив два роки тому і не прогадав. Якщо дії вбивці вкладатимуться хоч в якусь схему, тоді вдасться його випередити. Потім перевірити віденський поліційний архів. Навряд чи цей скурвисин убиває вперше... Десь уже мав би проявити себе раніше. Чорт забирай, але ж у столиці поліцейські також не ідіоти. Невже там хтось із них не розмірковує точнісінько так само? Тоді чим здивує їх комісар з Лемберга?
Зненацька двері знову прочинились. Вістович подумав, що це повернувся Самковський, і вже хотів похвалити його за спритність, проте на порозі постала невисока постать директора поліції Вільгельма Шехтеля. Як завжди, коли наставала холодна пора, цей чоловік не розлучався з носовичком і періодично сякався в нього з таким завзяттям, що обличчя його ставало багряним, як у склодува.
— A-а, Вістович, — промовив він замість привітання, — повернулись?
Могло здатися, що присутність тут комісара для нього новина, але Шехтелю, безперечно, все було відомо. Втім, це був необхідний чиновницький театр.
— Так, пане директоре.
Вістович підвівся.
— Як почуваєтесь? — знову запитав Шехтель, мовби його справді це цікавило.
Комісар відповів, що незле.
— Добре, — мовив директор поліції і, приклавши хустинку до носа, шалено засурмив, — клятий нежить...
— Ну що ж, я радію вашому поверненню, — продовжив він, — справ тут, як в суки бліх. Беріться за першу-ліпшу.
— Але ж, пане директоре...
— Слухаю?
— Хіба ж не говорив вам пан Штальман, що я маю бути у Відні за кілька днів?
Обличчя Шехтеля збагряніло іще дужче.
— Пан Штальман лише просив відновити вас на посаді комісара, в чому, як бачите, я йому не відмовив, — сердито зауважив директор. — Який у біса Відень?..
Тепер Вістович вирішив змовчати і десь глибоко в душі милувався праведним гнівом свого шефа, оскільки понад усе йому хотілося залишитись зараз у Львові. Головне — аби після цього не набратися нових проблем, отримавши такого ворога, як шеф-інспектор столичної поліції.
— Пане директоре, я готовий стати до роботи, — промовив комісар.
— Чудово, — сказав Шехтель. — Я відправлю вам кілька справ. Виберете до смаку.
З цими словами він вийшов, посурмивши наостанок в носовичок, але вже з меншою силою. Невдовзі справді повернувся Самковський.
— Тофіль ще живий, — промовив він з неприхованою радістю, мовби достеменно знав, для чого той потрібен Вістовичу.