— Гляньте, Вістовичу, — директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, — просто на дорозі... В людному місці... Я такого нахабства ще не бачив!
— Є свідки? — коротко запитав комісар. — Хтось щось бачив?
— Свідка жодного, — відповів збоку Самковський.
— Хто знайшов тіло?
— Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.
— Давно знайшли?
— Півгодини тому.
— Піднімайте на ноги всіх філерів, Самковський. Нехай прочешуть кожну місцину довкола. Перевіряти кожного, хто тільки викличе підозру. Також опитайте всіх у будинку Дирекції пошти і цих роззяв навколо, — мовив комісар.
Ад'юнкт кивнув і подався виконувати наказ. Вістович наблизився до вбитої. На вигляд їй було не більше тридцяти — тридцяти п'яти. Досить вродлива. На тілі виднілося чимало ножових поранень, і комісару одразу пригадався віденський маніяк. Можна було навіть подумати, що тут, у Львові, хтось вирішив його наслідувати.
— Що думаєте? — запитав Шехтель.
— Цей психопат хоче слави. Вбив десь цю бідолаху, а тіло викинув у людному місці... Причому, ввечері, а не посеред ночі, — відповів комісар.
— Мовби для того, щоб насміятися з поліції, — додав директор.
— Можливо.
— Уявляю, що завтра напишуть газети. «Під носом у поліції...», «Поліція беззуба...», «У Львові тепер небезпечно....... Курва... — у розпачі вилаявся Шехтель.
Вістович більше не слухав його теревені. Взявши у якогось капрала ліхтар, він намагався розгледіти кожну дрібницю довкола трупа, проте будь-які сліди вже давно затоптали роззяви. Як убивця приніс сюди тіло? На плечах чи викинув з дорожки? Синців і забоїв на тілі було безліч. Лишив їх убивця чи вони з'явились після удару тіла об хідник? Невідомо. Цілком можливо, що на вулиці в цей час нікого не було, тому й свідків не виявиться. До того ж електричні ліхтарі якраз у цьому місці вийшли з ладу.
Невдовзі прибув доктор Фельнер, поліційний медичний експерт, і, оглянувши тіло, наказав везти його в морг на Пекарну. На ранок поліція мала отримати і його висновок.
— Вітаю з поверненням, Адаме, — криво усміхнувся доктор, коли тіло прибрали. — Бачиш, події тут не забарились.
Вістович кивнув.
— Так, ані дня перепочинку. З вогню в полум'я.
— Але маніяки тут свої, львівські...
Фельнер спробував пожартувати, проте комісара це не насмішило.
— Розтин зробите до ранку? — запитав він.
— Розтин не встигну, але чимось допоможу.
— Гаразд...
Вони попрощались, і кожен повернувся до своєї роботи. До півночі свідків так і не знайшлося, а поліцейські спіймали тільки двох божевільних, які зізнавалися у всьому. Навіть у вбивстві Марата.
Першу поліційну нараду наступного дня призначили вже на дев'яту ранку. Присутні були директор Шехтель, доктор Фельнер, Самковський, Вістович та троє інших комісарів. Усі були стомлені від безсонної ночі, але збуджені, як мисливські пси.
— Вітаю вас, панове, — розпочав директор, сьорбнувши кави з філіжанки, що стояла перед ним на столі поряд зі стосом паперів. — Щойно мав розмову з губернатором і президентом міста. Обидва підкреслили, що вчорашнє вбивство нечуване за своєю нахабністю. Мовляв, злочинець вважає поліцію Лемберга купкою ідіотів і, якщо воно так є насправді, то...
Шехтель не договорив. Двері прочинились, і в кабінет протиснувся черговий.
— Що, в дідька, сталося? — скипів Шехтель.
— Мельдую покорнє, пане директоре, — сказав той. — Не дають спокою...
— Хто, трясця твоїй матері?
— Я! — почулося з-за його спини.
Відштовхнувши чергового, в кабінет увірвався шеф-інспектор поліції Відня. Тільки тепер Вістович пригадав, що вночі мав сісти з ним на експрес до столиці, проте, через вчорашню подію геть про це забув.
— Адаме Вістовичу, згідно з нашою домовленістю в цей час ви вже мали бути в Австрії! — гримнув Штальман.
Запанувала мовчанка, яку не наважився порушити навіть Шехтель.
— Повторюю, ви порушили слово! — вдруге сказав Штальман.
Здавалось, за третім разом він вихопить з кишені револьвера і вгатить у Вістовича цілий барабан.
— Ріхарде... — врешті озвався директор.
— З тобою ми також домовлялися, — відрубав віденець.
— Ріхарде, я не можу зараз відпустити одного з кращих комісарів, — спокійно закінчив той.
Сказане лягло Вістовичу бальзамом на душу. Жодного разу цей коротконогий пузань не називав його «одним з найкращих комісарів», та ще й при всіх.
— Ми домовлялись, — повторив Штальман, — і срав я на ваш Лемберг...