— А ви спробуйте, комісаре. І клянуся, я ще багато чим вам допоможу.
— Вас усе одно стратять, докторе.
— Знаю. Але перед смертю хочу побачити інші стіни... Вам цього не зрозуміти, пане Вістовичу. Не намагайтесь.
— Гаразд, я спробую. А ви вже будьте ласкаві, напружте вашу пам'ять.
Тофіль знову засміявся і ствердно кивнув головою.
— Не підведу.
Вістович повернувся до виходу.
— Пане комісаре, — гукнув йому вслід доктор.
Той озирнувся.
— А де ж коньяк? Чи пан уже не господар свого слова?
Хвилину подумавши, Вістович дістав з-за пояса обіцяну пляшку і поставив її перед Тофілем. Комісарові подумалось, що це останній коньяк в житті колись успішного львівського професора. Тож нехай.
На вулиці вітер скаженим псом шарпнув його за одяг. Вістович щільніше затягнув на шиї шарфа і підняв комір. «Бісова погода, — вилаявся він подумки, — а до всього ще й втома від двох неспаних ночей...» Втім, комісар, понад усе прагнучи зараз опинитись де-небудь в теплому ліжку, все ж мимоволі вирушив на Академічну, до будівлі Дирекції поліції. Він піднявся до себе в кабінет і з подивом побачив там Самковського.
— Я ж дозволив вам відіспатись, — сказав комісар.
Той відмахнувся запаленою цигаркою.
— Не спалося.
Знявши плаща, Вістович підійшов до свого столу. Там уже лежав звіт Самковського про вчорашній день. Зокрема, й опис їхніх знахідок на Цитадельній горі. Пробігшись очима по тексту, комісар відклав його вбік і знову звернувся до підлеглого:
— Попросіть від імені Дирекції, щоб доктора Тофіля перевели у слідчу в'язницю на Баторія. Напишіть офіційне звернення абощо... Підпис Шехтеля я добуду.
Самковський звів на нього здивований погляд.
— Чесно кажучи, дивне прохання, — зауважив він.
— Є для цього підстави, — відповів шеф і коротко переповів свою розмову з ув'язненим вбивцею.
— Можливо, цей тип просто намагається виграти час, — зауважив ад'юнкт. — Врешті-решт, його от-от мають стратити.
Вістович потер долонею розпечене чоло.
— Не виключено, — сказав він, — але якщо Тофіль справді щось пам'ятає зі своєї віденської практики, то буде злочином це не використати. Ми нічим не ризикуємо. В'язнів іноді переводять з одного місця в інше...
Самковський хотів зазначити, що переводять, але не смертників, проте стримався і взявся виконувати розпорядження. З Вістовичем зараз краще було не сперечатися.
Комісар вмостився за своїм столом біля вікна і дістав з шухляди паперовий пакунок, на якому було виведено чорнилом кілька цифр — номер доказу і номер справи. Всередині лежав знайдений учора складаний ніж. Кілька хвилин Вістович уважно розглядав цю річ неозброєним оком, а потім з тієї ж шухляди дістав лупу. Кілька разів він переривав свої дослідження, даючи окові відпочити, доки врешті його обличчя осяяла вдоволена усмішка. Після цього він обережно поклав ножа на стіл, а з шухляди дістав інший, також пронумерований пакунок. В ньому лежала записка, яку Фельнер знайшов у волоссі вбитої. Втім, комісара наразі цікавив не текст, а папір, на якому той було написано. Він ще раз заглянув крізь свою лупу, а тоді покликав до себе Самковського. Ад'юнкт, що досі з цікавістю спостерігав за його діями, хутко підійшов.
— Як гадаєте, кому все-таки належала ця річ? — запитав його комісар.
— Могла належати як убивці, так і жертві, — відповів Самковський. — А можливо, взагалі комусь іншому. Якомусь солдатові з Цитаделі, приміром.
— Безперечно. Але в цьому випадку відповідь має бути точнішою — убивці.
— Чому ж?
— Гляньте крізь лупу. Бачите щось у щілині між лезом і руків'ям?
Той нахилився, примруживши ліве око. При цьому ад'юнкт напружено вишкірив свої діряві кривуваті зуби.
— Здається... маленький клаптик паперу, — промовив він.
— Якщо бути точнішим, Самковський, то це той самий папір, на якому убивця писав нам послання, — сказав Вістович. — Пригадуєте, «Grüβe aus Wien»? Так от, цим ножем він розрізав аркуш. Звичайно, ніж замалий, щоб бути знаряддям убивства, але для такої справи цілком годиться...
— Що ж, ця обставина може бути корисною, — погодився ад'юнкт.
— Гадаю, так. Наприклад, тепер ми дещо знаємо про власника цієї речі, — зазначив комісар.
— І що ж? — поцікавився Самковський.
— Ви маєте складаного ножа? — мовив комісар.
— Звичайно.
— Давайте сюди.
— Він у моєму пальті.
Самковський швидким кроком підійшов до вішака і за мить повернувся, поклавши перед Вістовичем те, що той просив.
— Що ж, у вас непоганий гострий «Solinger», який вам дістався, очевидно, від батька або старшого брата.