«Де ж ти зараз, сучий сину? — подумки мовив комісар, озираючись довкола. — Звідки спостерігаєш за мною? Який буде твій наступний хід?»
— Агов, це ви пан комісар Вістович? — почув він голос позаду себе і озирнувся.
Перед ним стояв невисокий міцний вусань у поліцейській формі.
— Так, я.
— Штабс-капітан Козуб, — козирнувши, представився той. — Мені наказано не відпускати потяг, доки пан не дозволить.
— За кордон? — перепитав чомусь Вістович.
— Так, до Києва.
— Думаю, в потязі ще працює мій колега Самковський.
— Так, опитує пасажирів.
— Тоді ходімо до нього.
— Що накажете робити з трупом? — вже на ходу запитав штабс-капітан.
— Відправте до Львова. Я хочу, щоб його оглянув наш поліційний медичний експерт, — відповів Вістович.
— Буде зроблено.
Самковський з блокнотом в одній руці й олівцем в іншій виглядав стомлено й знервовано. Шефа він зустрів гострим і холодним поглядом. Вістович добре знав цей погляд. Зараз у ньому читалося приблизно таке: «Ми двічі могли заарештувати цього бідолаху, що зараз висить головою вниз у купе. Це принаймні врятувало б йому життя...» З Самковським було важко не погодитись. Хоч по щирості, якби Німанда заарештували, то вже ніщо б не врятувало його від смертної кари. Занадто зручним він був підозрюваним.
Вістович зайшов у купе з покійником. Без сумніву, щоб повісити того головою вниз, запхнувши йому до рота шматок власного піджака, треба було мати надзвичайну фізичну силу. Це все також скидалося на елемент гри, яку вів з ними Упир. Жертва після своєї смерті мала виглядати незвичайно, по-диявольськи перфектно.
— Майстер своєї справи, — промовив сухим голосом ад'юнкт.
— Безперечно, — погодився комісар, — безперечно, чорт забирай...
Вістович нахилився й уважно огледів підлогу, потім купейні сидіння, а далі стіл... Раптом погляд його прикипів до покійника.
— Дістаньте з його рота кляп, — сказав він Самковському.
Той, дещо здивовано глянувши на нього, виконав наказ. Як тільки ад'юнкт смикнув за край тканини, що стирчала з вуст покійника, на підлогу впав якийсь невеликий предмет, що був у його роті разом з кляпом. Придивившись, комісар побачив на підлозі невелику шахову фігуру.
— Тура, — промовив Самковський. — Цей психопат ще й шахіст...
Комісар пригадав свої роздуми на вулиці і відчув, як по шкірі пройшовся мороз.
— Гравець, — кивнув він, — для нього це суцільна бісова гра...
— Як гадаєте, що це значить? — запитав Самковський, піднімаючи фігуру з підлоги.
— Поки не знаю, — відповів Вістович і подався до виходу.
Йому нестерпно хотілося курити і водночас бракувало повітря. На пероні він зіштовхнувся з Фройдом.
— Чув, що сталося, — промовив доктор якимось занадто низьким, навіть як для нього, голосом.
— Нічого дивного, — відповів комісар, — думаю, скоро про це знатимуть навіть там.
Він махнув рукою в бік кордону.
— Маєте рацію, комісаре, — погодився доктор. — Такі новини розлітаються швидко.
Вістович подумки відзначив, що вперше бачить Фройда знервованим. Можливо, той також відчував свою частку провини в тому, що Німанда не заарештували, коли була нагода. Адже доктор таки спричинився до цього. Нехай навіть не прямо...
Біля них виріс штабс-капітан Козуб.
— Пане комісаре, смію нагадати, поїзд...
— Так-так, — махнув запаленою цигаркою Вістович. — Діставайте звідти покійника і відправляйте.
— Слухаюсь, — посміхнувся поліцейський, мовби йшлося про найприємнішу роботу.
— Коли буде потяг до Львова? — запитав у нього комісар.
— За п'ять годин, не раніше, — відповів той і, перш ніж зайти до вагона, продовжив: — Можете почекати у моєму постерунку. Ви, пане комісаре, забрьохались, я бачу. А в мене тепло, одяг висушите... Та й чаєм пригощу. І вас, шановний пане, запрошую, — звернувся Козуб до Фройда.
Втім, штабс-капітан говорив українською, тож доктор ні бельмеса не зрозумів. Вістовичу довелося перекласти слова Козуба для нього німецькою, після чого віденець посміхнувся й схвально кивнув.
За дві години, якраз коли з вагона дістали труп Німанда, потяг рушив до Києва, а доктор Фройд повернувся з прогулянки Бродами, вони втрьох зібралися біля теплого п'єца в невеликій кімнатці, яку штабс-капітан гордо називав «своїм кабінетом». Невдовзі до них приєднався Самковський. В кожного було достатньо причин, аби мати гнітючий настрій, проте відчуття тепла потроху повертало присутнім добрий гумор.