— В'язень помер.
— Що, курва?!
Вістович вже не стримувався.
— Хтось убив його.
— Убив? Отут, під вартою?
— Так.
— Негайно покажіть тіло й камеру, де це сталося.
— Не маю права. В мене наказ...
— Плювати мені на ваш наказ! Проведіть туди зараз же!..
І не чекаючи на наступну відповідь, комісар сам відштовхнув офіцера і рушив далі похмурим смердючим коридором.
— Поліція! — промовив він наступній варті, що загородила дорогу. — Де камера з покійником?
Вартові розступилися і вказали на наступні двері. За ними знову тягнувся коридор, в кінці якого й була камера Тофіля. Мертвий професор лежав просто на підлозі, широко розкинувши руки. В очах його виднівся іще не схололий жах.
Поруч з Вістовичем опинився офіцер, який спинив його перший.
— Як це могло статися? — запитав його комісар. — Як сюди міг потрапити хтось сторонній?
Той розгублено стенув плечима.
— Думайте, чорт забирай! Думайте! — нетямився з люті комісар. — Кого стороннього ви сюди впускали сьогодні?
— Нікого.
— Ви впевнені?
— Так, цілком.
— Негайно закличте сюди всіх, хто охороняв цю камеру!
— Слухаюсь...
Офіцер повернувся і кинув коротку чітку команду в коридорний простір. За хвилину перед ними вишикувалось троє охоронців.
— Це всі? — перепитав комісар.
Чоловіки перезирнулись.
— Немає того, новенького, — мовив хтось із них.
— І справді, — погодився офіцер, — вас було четверо...
Всі кинулись шукати четвертого, проте марно. Новенький мов крізь землю провалився.
— Гаразд, досить, — зупинив цей вертеп комісар. — Як він виглядав, той ваш фантом?
— Поляк або жид, — задумливо відповів офіцер, — високого зросту. Не дурним здавався...
Вістович раптом завмер:
— Що іще ви помітили?
Офіцер вдруге стенув плечима.
— Більше нічого особливого...
— А руки? Звернули увагу на його руки?
— А-а-а... Так, так... Він мав перебитий палець, вказівний, здається... Сказав, що в армії прищемив, а лікар був п'яний в сра...
— Ви ідіот! — відчайдушно вигукнув комісар. — У вас під носом був Упир!
Офіцер розгублено закліпав очима.
— Хто, даруйте?..
— Ви не читаєте газет?
— Ні, вони брешуть.
— Все зрозуміло...
Вістович опанував себе і повільним кроком рушив у бік розпластаного покійника.
— Подзвоніть в Дирекцію поліції, — стомлено промовив він, — попросіть прибути сюди доктора Фельнера...
— Слухаюсь.
Комісар нахилився над трупом. Тюремна роба на ньому була розірвана, а на тілі виднілося безліч ножових ран... Почерк Упиря впізнавався одразу. Вістовичу пригадалась підказка вбивці — шахова тура, яка справді означала в'язницю. А ще останній сон Німанда, в якому смерть сталася в тісному замкнутому приміщенні. Авжеж, усе вказувало на наступний злочин...
Звісно, Вістович не шкодував за загиблим. Але йому несамовито жаль було втраченого свідка. Адже Тофіль, цілком імовірно, стикався з Упирем у Відні.
Та раптом комісар відчув, що підлога захиталася в нього під ногами. В руці покійника лежав складений папірець, і, розгорнувши його, Вістович побачив шматок мапи міста. Комісар упізнав обриси Стрийського парку і продовгуваті стрічки довколишніх вулиць. На одній з них убивця вивів чорнилом хрест. Це була вулиця Понінського, на якій жила Бейла...
Не кажучи ні слова, Вістович вибіг з в'язниці і вскочив у перший-ліпший фіакр.
— Жени! — крикнув він, мов не своїм голосом, візникові, назвавши адресу. — Зажени свою клячу, але будь там так швидко, як тільки можливо!..
Біля будинку Бейли комісар вискочив з фіакра й, опинившись біля дверей, тремтячою рукою натиснув на дзвінок. На щастя, служниця відчинила швидко.
— Господиня вдома? — випалив комісар замість привітання.
— Так, — відповіла жінка.
Вістович зітхнув з полегшенням і витер хустиною спітніле чоло.
— Прошу заходити, — знову мовила служниця. — Я повідомлю про ваш візит.
— Не поспішайте, — усміхаючись сказав комісар. — Знаю, що прийшов без попередження... Тож чекатиму скільки завгодно.
Львів, 1 березня 1904 року
У вітальні задзвонив телефон. Вістович сіпнувся, як від уколу голкою, і потягнувся за слухавкою. За цю коротку мить, доки його рука сягнула апарата, він подумав, що Упир свого досяг. Уже третій день комісар боявся вийти з цього будинку і залишити Бейлу саму. Тільки звідки, чорт забирай, цей скурвисин знає про неї?