І ось тепер, два дні по тому, я млію від спогадів про неї. Я досі відчуваю дотик її рук, мовби від нашої зустрічі минуло не більше години...
Вранці Роза одяглася і мовчки вийшла, навіть не попрощавшись. Не зважаючи на мене і мої слова, наче я був невидимим і німим. Якби ж я міг зустріти її вдруге, то вже б не відпустив. Ця шалениця стала моїм спасінням на добу. А мені хотілося спасіння на все життя...»
Від читання комісара відірвав кельнер:
— Прошу вибачення, пане комісаре, вас до телефону.
— Мене? До телефону? Тут?
Офіціант кивнув.
— Хто?
Той виразно знизав плечима.
— Пан з того боку говорив німецькою.
— Он як? — встаючи, мовив комісар.
Вістович підійшов до апарата і підніс до вуха слухавку.
— Слухаю, — видихнув він.
— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.
— Так, пане докторе. А як ви дізнались, що я тут?
— В Дирекції пояснили, що, окрім роботи, ви можете бути хіба що в улюбленій кнайпі.
— Падлюки.
— Що, даруйте?
— Нічого. Маєте новини, пане Фройде?
— Так, щоправда, не надто приємні для вас. Директор «Камершпілю» відмовився говорити зі мною.
— Чому ж?
— Пояснив, що хотів би зустрічі з вами.
Вістович здивовано замовк.
— Комісаре! — знервовано гукнув його психіатр. — Я не маю часу на гру в мовчанку!
— Так, так... Кхм... А чим він пояснив свою вимогу?
— Гадки не маю. Але тепер уже я чекатиму на результат вашої з ним бесіди. Сходіть сьогодні до театру. О сьомій вони грають «Данаю».
Від цієї назви Вістовича пересмикнуло. Окрім того, він відчував, що знову трохи перебрав алкоголю, а отже, розмова й цього разу може не вдатися. Втім, подітися було нікуди. До сьомої лишалося якихось півгодини, а значить, він мусив поспішати. Розрахувавшись, комісар вийшов на вулицю й на повні груди вдихнув свіжого повітря. Свідомість потроху почала тверезішати, і він уже впевнено закрокував у бік Нового театру.
Директор несподівано приязно зустрів свого недавнього кривдника і запросив до приміщення, що тимчасово слугувало йому кабінетом.
— Як ваші справи, пане комісаре? — запитав Зорц, вказавши тому на крісло.
— Дякую, непогано, — сідаючи відповів поліціянт.
— Не бажаєте подивитися виставу? — запропонував директор.
— Можливо, пізніше... Пане Зорце, я власне хотів перепросити за свою поведінку тоді, — сказав комісар, і йому ці слова коштували титанічних зусиль. — Зазвичай поліція Лемберга значно...
— Пусте, — махнув той рукою, — маленьке непорозуміння, не більше.
— Але ж ви поскаржились президенту міста, — зазначив Вістович.
— Я відкличу свою скаргу, і ви більше не матимете проблем, — мовив Зорц.
— Що ж, буду вдячний.
— Однак... Пане Вістовичу.
Це було сказано якимось дивним глибоким голосом, мовби всередині цього чоловіка жив іще хтось. Комісар звів на нього здивований погляд. Виглядав директор «Камершпілю» також по-іншому: обличчя злегка почервоніло, губи були міцно стиснуті, а очі, навпаки, розширились.
— Однак, пане Вістовичу, — повторив Зорц, — ви мали тоді підстави для такої поведінки, і, кажучи чесно, за певних обставин я навіть був би не проти деяких грубощів...
— Що ви в дідька верзете? — здивувався комісар.
— Верзу?.. Але ж мені здалося, що ви... відчули те, що і я... що ви такий самий, як я...
— Такий самий, як ти?..
Вістович врешті зрозумів, про що йшлося.
— Ах ти, гівняний педалю! — з огидою промовив він. — Так ось якого хріна ти мене сюди запросив!
— Благаю вас, пане Вістовичу, — заскавулів Зорц, — не кажіть нікому про це...
— Як ти міг подумати, що я такий самий?
— Цей блиск в очах... Він здався мені знайомим.
— Це через алкоголь, збоченцю!
— Благаю вас, тихше...
— Тепер ти скажеш усе, що мені потрібно, — видихнув нарешті комісар.
— В обмін на те, що ви збережете мою маленьку таємницю, — з нахабністю мовив директор.