— Як ти це зробиш? — коротко перепитав він.
— Це вже мій клопіт...
— Гарна відповідь... А тепер до справи.
Бургомістр з силою встромив ножа в стіл.
— Чого тобі, власне, треба? — запитав він у комісара.
— Мені потрібно знайти одного скурвисина, — мовив той.
— Знайти живого чи як поведеться?
— Живого. Я мушу знати, де його лігво.
— Гаразд. Як його звати?
— Його ім'я Франц Гольм. Але ще називають Упирем...
— Упирем? — бургомістр аж вирівнявся на стільці, незважаючи на свій горб. — Йдеться про того самого маніяка з Відня?
— Про того самого.
— Невже поліція Така беззуба? — хрипло реготнув горбань, насолоджуючись ситуацією.
— Різні бувають обставини, — відповів комісар, намагаючись не закипіти.
— Так-так, аякже...
— То згода чи ні? — перебив його Вістович.
Бургомістр замовк і посерйознішав. Кілька хвилин він ще міряв комісара очима, мовби досі боровся зі спокусою випустити йому кишки, а тоді відповів:
— Гаразд. Що ще про нього знаєш?
Комісар, не чекаючи запрошення, сів навпроти і детально описав кримінальному бургомістрові все, що знав про Упиря.
— В якій дільниці Львова він живе? — перепитав той.
— На Замарстинові.
— Це значно полегшує справу, — усміхнувся бургомістр.
— Ще б пак...
Вістович добре знав, що на Замарстинові трапляється не менше злочинів, аніж на Калічій Горі. Тобто влада чоловіка навпроти нього сильна й там.
— Знайду цього скурвисина, повідомлю тебе, — сказав чоловік за столом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Він дістав ножа зі столу й обережно витер хустиною лезо. Вістовичу слід було докласти чимало зусиль, щоб повернутися до нього спиною і вийти. Коли комісар опинився на вулиці, то навіть з деяким подивом відчув, що бургомістр не встромив свого ножа йому десь під потилицю.
Вістович почувався дещо спантеличеним. Залишалося тільки чекати, коли ці злочинці з Калічої Гори добудуть для нього інформацію. Крім того, слід було подумати й про житло, адже повертатись тепер до свого помешкання на Вірменську він уже не міг.
Раптом комісар помітив, що, простуючи вулицею, опинився неподалік від помешкання доктора Фройда. Цікаво, чи він ще у Львові? Адже, пригадується, доктор збирався до Відня.
Вістович рушив до дверей будинку й обережно натиснув на дзвінок. Служниця відчинила майже одразу.
— Пан Фройд може прийняти? — невпевнено запитав комісар.
— Гадаю, так, — відповіла жінка. — Вчора доктор сам про вас згадував і перепитував, чи не залишали ви бува своєї візитки.
— Он як? — здивувався комісар. — Щось сталося?
— На жаль, я не знаю, пане Вістовичу, — мовила служниця. — Доктор усе пояснить, заходьте.
Комісар зняв капелюха й пройшов до передпокою. Тут у нього забрали пальто і провели до вітальні.
— Бажаєте чаю? — запитала жінка.
— Охоче, — відповів Вістович, відчуваючи, що після пережитого зайвим це не буде. Він подумав про Бейлу, і в очах потемніло від болю. Найгіршим було те, що вона ні в чому не винна, а втрапила в таку халепу через нього.
— Вітаю вас, пане комісаре, — почувся голос Фройда.
Одночасно з ним служниця принесла чай. Вістович звівся на ноги для привітання.
— Як ви почуваєтесь? — турботливо запитав доктор, коли вони обидва сіли.
«Паскудно», — хотів було зізнатися Вістович, але мовив інше:
— Деякі неприємності, але загалом непогано. Дякую. А ви?
— Все думаю про вашого маніяка.
— Служниця повідомила, ви хотіли зустрітися.
— Так, пане Вістовичу, власне у цій справі...
Фройд штивно підніс до рота горнятко і відсьорбнув чаю. Комісар відчув, що не зуміє зробити того самого, поки не дізнається, в чому річ.
— Є одна цікава річ у характеристиці цього суб'єкта, яку склав мій покійний колега-маніяк, професор Тофіль, — сказав доктор, ставлячи горнятко назад на тацю.
— Точніше, їх декілька, — додав він. — Я не хочу морочити вам голову медичними термінами. Просто скажу, що всі ці особливості здебільшого спричиняють одну фобію, яка, очевидно, притаманна нашому Упиреві. А саме — страх смерті, танатофобія.
Вістович здивовано звів на доктора очі.
— Так-так, комісаре, — кивнув віденець. — Наш страхітливий маніяк, в якого на совісті безліч кривавих убивств, сам понад усе боїться одного дня померти. Я, щоправда, Не уявляю, яким чином вам допоможе цей факт. Скажу тільки, що його страх надзвичайно сильний.
Вістович замовк, відчуваючи в душі радісне хвилювання. Раптова думка пронизала мозок, як голка. Комісар навіть не одразу почув звертання до нього доктора Фройда.