Покидала їх швидким кроком, серед перших дійшла до автостоянки, сіла в автівку і поправила дзеркало заднього огляду. У ньому помітила Швоїча. Він стояв спокійний, не тримався за вухо і не усміхався. Ірма завела двигун і дала задній хід. Швоїч відскочив, Ірма пригальмувала і засміялася. Це сталося ненавмисно. Так їй здалося. «Брешеш, Ірмо».
Відошич зустрів її тими ж запитанням, які ставив минулого разу. Вона була стриманою, виглядала по-іншому: підняла і приборкала руде волосся. Не личить на похорони і панахиди ходити, як на щодень. Справді була врівноваженою і спокійно відповідала. Врешті Відошич вирішив дати їй зрозуміти, що їм про неї абсолютно все відомо, і запитав її, чи знає вона щось про записи щодо їхньої нерухомості, які з’явилися в земельній книзі.
Спостерігав за нею і не міг повірити, що вперше, відколи з нею розмовляє, вона відреагувала цілим обличчям.
— Певно, наречений моєї сестри, яка завтра виходить заміж, постарався, щоб все було оформлено до весілля і її переїзду з нашої хати. Моя молодша сестра продала мені свою частину будинку. Це не житлове приміщення, тому вона продала мені його майже за символічну ціну.
Відповідь була зв’язною, звичайною, звичайнішою й бути не може, і Відошич здивувався, чому її обличчя на таке звичайне питання зреагувало застиглістю і кліпанням.
Вона усвідомлювала, що відреагувала так, як не слід було реагувати.
— Вибачте, я з похорон, нерви здають.
— Ясно. Можете йти, скоро побачимося. Даю вам ще дуже-дуже мало часу, щоб ви пригадали імена спільних приятелів. Дуже-дуже мало часу.
Ірма мовчки вийшла. Відошич потягнувся до нижньої шухлядки. Відпив лише ковток із таємної пляшки, тоді вийняв усе із шухляди, рився і шукав цигарки, хоча й знав, що й сліду не залишилось від останньої пачки, яку він викурив два роки тому, аж доки раптове бажання втягнути дим не спало. Встав і поглянув крізь вікно.
— Хто ж цей волохатий імпотентний латентний педофіл, який ненавидить жінок і для кого жива людина — гіпсова лялька без імені, прізвища й обличчя? Хто, Відошичу?!
Проказав це у віконну шибу і залишив на ній коло пари, яке швидко висохло.
Нарешті всі посходилися: і наречена Іта, й Ірма, і Катарина, і Циліка. Катарина не сказала ні слова про те, що без її дозволу прикрасили хату. Давид був у стабільному стані, завтра весілля, треба витримати ще трошки, і все мине, як належить.
Приготували келишки, пляшка коньяку кружляла з рук до рук, але жінки вирішили, що не питимуть більше одного ковтка: останнє, що на завтра їм потрібне — це синці під очима. Почали з Іти. Все було готове: в салоні були максимально люб’язні і надіслали свою кравчиню, щоб поміряла і виправила Іті фату, яку Катарина в неділю безуспішно намагалася прикріпити шпильками. Стилістка з макіяжу має приїхати в той самий час, що й перукарка і манікюрниця. Не мало би бути проблем, усе переміряно і перевірено. Іта завтра не побачиться з Ловро, такий звичай, Ірма вранці йде до перукарки, Циліка домовилася зі своєю на дванадцяту. Костюмчик вже висить на вішаку, «випрасуваний. Вілім не годен позастібати маринарки, але хто ся на нього буде дивив, піде так, як є».
Катаринин костюм теж був готовий, туфлі куплені два тижні тому, завтра трохи довше полежить у ванні з піною, ароматною сіллю з найніжнішим запахом, трохи ретельніше зачешеться, трохи закріпить лаком… Коли вернеться від Дадика, почне збиратися. Хата готова, Задруга «нарихтована», кейтерингове замовлення прибуде вчасно, букети вже тут, решту привезуть завтра, напої вже винесли надвір…