Сів чарівник на запропоновану лавчину, шмаркав і пчихав, думав і думав. Засопливлений ніс і нестерпний кашель перешкоджали йому в цьому, але він був мудрим і знав, що мусить негайно щось вигадати.
Прогнати драконів чарами? Може, й допомогло б, але у їхню печеру можуть заселитися нові дракони, які б могли стати вельми неприємними. Чарами втерти сльозу матусі-дракусі? Ледь встигнеш одну втерти, як поллються нові. Перервати зітхання татуся-дракуся? Одне перервеш, невдовзі інше здує королівство.
Гадав і гадав, гадав і гадав… І вигадав.
— Придумав! Буде найкраще, якщо я допоможу маленькому дракончику вирости, як і всі його однолітки. Батьки з цієї нагоди будуть щасливі і перестануть плакати й зітхати.
Король на радощах підскочив так, що йому довелося обома руками притримати золоту корону.
— Як же ти це зробиш?
— Дуже просто. Лише запитаю маленького дракончика, чого б він найбільше хотів, а він, я в цьому не сумніваюся, забажає стати таким, як і решта драконячих дітей: сильним і великим драконом, який літає і вивергає вогонь. Чари мають найбільшу силу, коли чогось дуже-дуже забажаєш.
Король уже радісно пританцьовував, і йому анітрохи не заважало те, що він ускочив у калюжу.
— О мій вірний, могутній чарівниче, я винагороджу тебе повним возом золотників, тільки звільни нас від небезпеки!
І власне коли він це говорив, у найближчій печері матуся-дракуся поглянула на своє дитинча, що тільки-но прокинулося, і з жалю, що воно таке мізерне і жалюгідне, пустила нову сльозу, яка ще раз заповнила коридори палацу, а татусь-дракусь зітхнув, від чого здуло двері палацу.
Чарівник, плутаючись у своєму чарівничому одязі, буквально побіг до печери драконів, а король кричав йому вслід:
— Крім того воза із золотниками, отримаєш ще одного золотника, тільки позбав нас того нещастя!
Чарівник умить опинився перед входом до печери драконів. Чемно постукав у драконячі двері, бо з драконами ніколи не можна бути певним. Двері йому відчинила стурбована матуся-дракуся.
— Прошу, чарівниче, яким вітром?
Чарівник увійшов і все докладно пояснив занепокоєним батькам: що вони жили у злагоді до цього часу, що він дізнався, наче дракончик, хоча й на перший погляд дуже гарненький, але трохи повільніше розвивається, що зрозуміло, чому батьки цим стурбовані, що від їхніх сліз і зітхань при королівському дворі все пішло шкереберть і що він, могутній чарівник, зволить допомогти їхньому одинакові.
Ох, як батьки втішилися! Вони також пообіцяли чарівникові воза, повного золотників, і до того ж безкоштовний політ на драконовій спині, а їй-бо, і підкидання іскринки у камін, якщо чарівникові не захочеться чорнити рук. От, дитинча не спить, хай лише зволить запитати про його бажання. Обоє були переконані, що маленький дракончик забажає стати таким, як всі його ровесники: великим, могутнім і страшним драконом. Із нетерпінням чекали, коли чарівник підійде до дитячого ліжечка.
Хоч чарівник і надивився всілякого за своє чарівниче життя, але коли побачив мацюпенького дракончика, був приголомшений. Боже мій! Животик нікчемний, ніжок не видко, хвостик підігнутий до живота, мордочка… гм… більше нагадує коникову, ніж драконячу, а замість драконячих крил на спині щось наче, наче… наче крильце, риб'ячий плавець, чи що. Ох!
Але нічого не сказав, лише торкнувся дракончика своєю чарівною паличкою і проказав:
— О маленький дракончику, яке твоє найбільше бажання? Ким би ти хотів стати?
Маленький дракон пожвавішав, підскочив, поглянув своїми великими оченятками на могутнього чарівника і дуже-дуже голосно, навіть заголосно для своїх розмірів, вигукнув:
— О, найбільше я б хотів стати коником, який би вмів плавати як риба!
Як тільки це промовив, на кінчику чарівничої чарівної палички зблиснула блискавка, освітивши всю печеру. Піднявся густий дим, чарівник і батьки почали пчихати і кашляти сильно-сильно. Мусили зачекати, доки той дим розвіється, щоб добре роздивитися чарівникову роботу.