Але… Ой! Ой-ой! Охо-хо!
На превеликий подив чарівника і дракончикових батьків, печера була пустою. Маленького дракончика ніде не було. Зник маленький дракончик! Куди зник? Невже назавжди?
Заплакала матуся-дракуся, зітхнув татусь-друкусь. Від тих сліз піднялися великі води, від тих зітхань зірвались сильні вітри і віднесли палаци і двори зі всіма королями, королевами, королевичами і красунями-королівнами. Зник і сам чарівник разом зі своєю застудою і горнятком гарячого чаю.
Гірко пошкодували батьки, що забажали, аби їхнє дитя стало більшим і сильнішим, ніж було, та невтішні й заплакані відлетіли далеко-далеко з надією невдовзі знайти свого маленького дракончика.
Інколи перед великими негодами деякі перелякані діти бачать їхні хвости зі страшними колючками і їхні страшні драконячі крила, які змахують над містом.
А насправді?
Насправді давно вже на світі нема ні драконів, ні застуджених чарівників. Подекуди поодинокий король і поодинока королева здивовано запитують себе, що вони ще роблять на цьому світі в обшарпаних палацах, якими блукають розголені і невиховані туристи. У спустілих печерах замість драконів і веселих дракончиків гасають електричні вагончики.
А що ж трапилося з маленьким дракончиком? Ніхто на цьому світі не знає щирої правди. Тільки достеменно відомо, що у глибокому синьому морі плаває дивна рибка, яка вельми нагадує маленького дракончика. Мордочка маленька, а драконячу нагадує настільки, наскільки й конячу, хвіст, як і в маленького дракончика, підігнутий до живота, а на спині одне маленьке крильце, тобто маленький плавник, яким дивна рибка послуговується, весело плаваючи. Як і справжня риба. На неї, як дехто каже, перетворився маленький дракончик. Цю рибку називають маленьким морським коником.
Дехто каже, що маленький морський коник — чудовий плавець і до того ж найтурботливіший у цілому морському світі батько. Як і матуся-дракуся, як і татусь-дракусь.
Борис згорнув книгу і поклав на місце, на якому її знайшов.
— Дракончику маленький, татів маленький дракончику, на сьогодні досить. Відпочивай, татусь-дракусь завтра прийде трохи пізніше. Зараз свята, треба віднести квіти на Мирогой. Але прийду відразу після цього, добре? А як би було, якби ти тата завтра здивував і зустрів його з розплющеними очима?
Вийшов і тихенько зачинив двері.
Так, було б непогано. Але не знаю, не впевнений, що завтра встану. Непоганим було те, що татусь-дракусь прочитав. Мама мені цього ніколи не читала, це читав мені тільки тато, але я не знаю, чого вони так поділили. А що це з мамою? Виглядає наче якась набагато світліша. Що з нею? Я й так добре не бачу крізь ту мою дурну завісу, та ще й вона якась ніяка. Може, завтра буде краще. Не подобається мені, що сьогодні більше ніхто не прийде. Ні тато, ні мама. Ну що ж, очевидно, мені набагато-набагато ліпше, якщо вони так вирішили, але я якось більше не люблю бути сам. Знов мені трохи страшно, хоча це тупо. Якби мені було погано, тато нікуди не йшов би, а мама би приліпилась до ліжка і завивала. Зараз мені здається, що я більше волів би, щоб вона сиділа біля мене і плакала, ніж я отак тупо лишався сам. Навіть хотів би, щоб і той інспектор прийшов. От до чого я дожився. А що найгірше, я хотів би насправді бути на Ітиному весіллі, ховати всякі її речі, вона би скаржилася мамі, Ірма би на мене верещала, я би їм перемішав шинку з пляцками, все докупи, я би їм поміняв фужери і всяке різне їм би робив. Навіть би погодився, щоб мені почепили метелика на шию: ніби я не чув, про що вони домовлялися. Кози. І з цим би погодився, тільки щоб тут більше не валятися. Сам. І Бахура Даміра би їм привів, щоб Циліка здуріла. От, цього би мені хотілося. Неспокійний я, такий всередині неспокійний, що не розумію, як вони зовні того не бачать. Постійно мені здається, що хтось закрадається за дверми. А коли прислухаюсь уважніше, нема нікого. Мені наче легше, коли я стаю тією своєю великою головегою, без рук, без ніг і без шиї. Слухаю, як дихаю в каструлю, і мені не так страшно. Коли я кудись зникну, ніхто за мною не зможе піти. Ні динозаври, ні акули, ні метелики, ні жодні страшні типи з ігор чи з фільмів, ні різноманітні злочинці. Зараз я хотів би, щоб мені не довелося ховатися глибше за завісою, щоб мій татусь-дракусь залишився поруч зі мною і щоб я був для нього найважливішим у світі. Не знаю, може, так і є; без сумніву, я для нього найважливіший. Тільки він це чомусь тримає в собі. І чорт знає що ще. Мій татусь-дракусь…