Бачу, я перервався на своїх пошуках близької людини.
Мені здається, що ці мої ментальні пошуки близької людини почалися безпосередньо після того, що ми сьогодні називаємо Громадянською війною. Я не можу відтворити те відчуття пустки, самоти, яке мене охопило відразу після того, як усе скінчилося. Мене не стільки здивувало те, що я втратив відчуття спільності, можу сказати, що я певним чином передчував, що це станеться, але мене здивувало те, що я його втратив із шаленою швидкістю. За час війни в мене було відчуття спільності з кожним, але з тим самим кожним я буквально втратив не лише відчуття спільності, але й, здається мені, будь-які точки дотику. Буквально з кожним. Зараз, коли я згадую час до мого усамітнення, мені здається, що це був час, де не було різниць. Гладка поверхня часу. Як озеро, яке утворюється після повені. Може, з берега, сухого і безпечного, і здогадуєшся, що під тою водою є абсолютно різні речі, може, будинки, може, дороги, може, церкви, але з сухого місця видно лише всеприсутню воду. Гладка поверхня. І нічого більше. Єдине, чого я не пригадую з тих часів, це тиша. Все нагадувало грандіозний футбольний матч, в якому ми мали величезну футбольну збірну. Лестячи собі, що я і за походженням, і за своїм характером дистанційований від усього, що є масою, я був натхненним сп'янілим уболівальником. Приблизно так я себе бачу, думаючи про ті часи. Якщо взагалі про них думаю. Часи моєї дивної згоди зі всім і кожним. Часи без сумнівів. Час без перевіряння того, що треба було перевірити, і перевіряння того, у чому здоровий глузд сьогодні не засумнівався би. Час, про який я зараз нічого не можу сказати. Зовсім нічого. Ні доброго, ні поганого. Просто час, коли не було різниці, причому не лише у публічно висловлених думках, але й узагалі у думках, тобто у процесі виникнення і формування думки. Тихому процесі, за який, певно, кожен відповідальний і який мав би відрізнятися, як відбиток пальця. Саме так. Як відбиток пальця. Думка і таємничий процес її виникнення мали би у світі бути неповторними. Але було не так. І я абсолютно свідомо зі всім своїм тверезим духом був частиною тієї неповторності, частиною часу без сумнівів і часу згоди зі всіма і кожним. Навіть із пасажирами у трамваї. І це я, який, здається, ще до підліткового віку почувався особливим і який був щасливим, що завжди, в кожній ситуації і в кожному діалозі був тим, який не погоджується. Таким я, здається, завжди обертався серед однолітків, друзів. Але от і для мене настав час, коли я ділив думку зі всіма. І з кожним, хто був моїм. Так було в колі, в якому я обертався, в яке привів свою дружину, і так було в її колі, в яке вона ввела мене. Звичайно, я добре знаю, тепер добре знаю, що були й ті, які творили свої недовірливі кола, але я до них не наближався, як і вони до мене. Не знаю, як я не знайшов такого кола людей, не знаю, як я їх не шукав. Чому я здався, чому не шукав тих других, інших? Чому мені було легше шукати каміння в нирках, ніж людей, які думали по-іншому? Не можу повірити, що якимось активним гормонам вдалося придушити мою вроджену підозріливість і опір усьому. Чи я, вічний цинік і відсторонений глядач, у небезпечні часи злякався інакшости, чи почувався більш захищеним у масі? Не знаю. Я не можу сам себе судити. Сьогодні не можу повірити, що коло моїх тодішніх друзів жодною висловленою думкою не відрізнялося від кола її друзів. Господи, нас розділяло походження, рівень освіченості, соціальний статус, усе, абсолютно все, але, з іншого боку, ми були однакові. Незбагненно, але правда. І я серед них почувався досить добре. І це насправді єдиний період, коли я поруч із колишньою дружиною почувався добре. Сьогодні я не люблю навіть зустрічати тих людей, з якими я тоді товаришував. Не люблю навіть чути, щó вони сьогодні думають, і не люблю згадувати, щó тоді думав я, якщо я взагалі про щось думав, а найменше мені хочеться згадувати те, що я тоді говорив. І коли все додати, мені здається, що я лише собі не можу вибачити, що я погодився бути масою, причому не тому, що ця маса мала ту думку, яку мала, а тому, що зараз отверезілий я бачу ту масу такою, якою вона є: готовою до нового незадоволення, готовою шукати нових винуватців, готовою скаженіти, причому проти своїх власних постанов, своїх власних учинків, своїх ставлень і своїх рішень. Отож, те, що я був масою, відчуваю як приниження, причому приниження, яке я сам собі подав і сам зжер. Те, що я був усіма.