Коли я іншими очима поглянув на картину, я захотів, як як ніколи досі нічого у своєму житті не хотів, щоб мені той зниклий художник-аматор без імені, без прізвища, чоловік без обличчя, став співрозмовником, приятелем і сучасником. Щоб навчив мене не здаватися перед кольором, який належить масі. Незважаючи на те, який це колір. Цей чоловік для мне був єдиною близькою істотою, аж доки я не зустрів своєї другої дружини.
Пізніше і про неї щось напишу.
Чекали, доки мине час, і Мала Пречиста нарешті побачить наречену. Грілися біля вікна.
— Можна тебе про щось запитати, Мала Пречиста?
— Та ти мене постійно випитуєш. Навіть якби я тобі заборонила, ти все одно запитаєш.
— Так, але це дуже серйозно. Ти бачиш Давида?
— Бачу.
— Він сам?
— Сам, це я тобі вже пояснювала.
— Я хочу тебе про щось дуже-дуже серйозне запитати.
— Питай.
Відчула, що це буде незвичне запитання, і покинула своє місце біля образу. Вже натренувалася і легко перейшла на його рукав.
— Ти знаєш, хто вбив ту жінку, яку кинули за школою?
— Знаю.
— Хто?
— Неважливо. Багато людей знає, не я повинна про це сказати.
— Знаєш, хто налякав Давида?
— Знаю.
— Хто?
— І на це тобі не відповім, бо для тебе ця відповідь беззмістовна. Ім’я тобі нічого не скаже.
— Може, скаже. Спробуй.
— Я не граюся з такими речами.
— Добре, а ти знаєш, хто винен, що Давид потрапив в аварію?
— Знаю.
— Хто?
— І на це не відповім. Бо це ім’я багато би тобі сказало, і тому не відповім.
— Так… нечесно.
— Даміре!
Засопів, почервонів. Знав, що перегнув палицю, але йому здавалося, що він мав право на незадоволення.
— Ти думаєш, що я нічого не знаю, що я дурний.
— Я цього не казала. Знаєш, що я такого не казала і не думаю так. Просто захищаю тебе.
— Як мене захищаєш?
— Незнанням.
— Незнання — не захист.
— О, так, ще й який захист. Ще й який!
— Я не хочу бути захищеним.
— Я взяла на себе відповідальність за тебе, — замислено додала, — принаймні на якийсь час.
Сонце ледве пробивалося крізь хмари, і один його промінь лизав штору в Даміровій кімнаті. Здавалося, що промінь намагається підлізти під неї.
Пречиста посміхнулася.
— Дивись, яке сонце хитре. Шукає собі гарну хатку.
Опустила голівку, наче втомилася.
— Всі хочуть свою хату, Даміре мій.
— Ти відхиляєшся від теми.
— Відхиляюся, це правда.
— Але мені потрібні якісь відповіді.
— Не бійся. Почуєш їх у свій час.
— І всі почують?
— Всі й знають. Тільки стережуться, щоб їх не почути. А ще більше стережуться, щоб їх не виказати.
— Чи завжди довідуються, хто вбивця?
— Ні, не довідуються. Але знають.
— Як?
— Вбивця знає. Вбивця завжди перший свідок.
— Цього недостатньо.
— Інколи недостатньо навіть, коли тисячі знають. Десятки, сотні тисяч. Кількість неважлива. Особливо для вбитого.
— Чи завжди вбивцю гризе сумління?
— Рідко. Сумління — перебільшена річ. Мало хто його має, і ті люди не вбивають.
— Не хочу тебе більше слухати. І ніколи не буду тебе більше нічого питати.
— Даміре, ти як дитина.
— А ти, ти не така добра, яку зі себе вдаєш.
— Даміре!
— Дай мені спокій. Іди.
— Даміре!
— Тоді піду я. На подвір’я.
— Не підеш. Тобі буде сумно, якщо мене покинеш.
Дамір мовчав.
Тоді встав. Мала Пречиста захиталася, навіть мусила добряче розтягнути сукеночку, щоб поділ послужив їй крильми і допоміг втримати рівновагу.