Обертається, чує, як якась дитина сміється. Навіть бачить, як вона бігає поміж могил. «Люди добрі, цвинтар не для дитячих забав». Дивиться за дитиною, бачить, що це хлопчик, одягнений у біле, без курточки, Боже, начебто має пінетки, білі полотняні пінетки на ногах.
— Пані, пані, вам зле?
Бачила, що сидить на чужій могилі, дві-три людини спинилися. Це справді день, коли всі ввічливі. Допомогли їй встати.
На день Всіх святих Катарина не дійшла до могил своїх батьків, які всі в сім’ї по-домашньому називали «наша могила».
До лікарні рушила лише коли відпочила на лавці перед аркадами. А коли зайшла в лікарню, не відразу пішла коридором. Хотіла попити води до того, як зайти до Давида. «Спасенна вода, спасенна вода». Підійшла до автомату і, чекаючи, коли вискочить стаканчик, почула водія «швидкої допомоги», до якого хтось звертався на ім’я Томіца:
— То тільки йолоп так міг напроектувати. Чистий йолоп. Побудувати будинок для престарілих біля дитячої лікарні?! Я везу дитину, кожна хвиля дорога, мені треба на швидкості заїхати в браму шпиталю, а вісімдесятилітня бабка перебігає дорогу, бо їй так підійшло в ту хвилю. П’ють кров і мені, і тим дітям, просто неможливо повірити. Чисто вар’ятське місто.
Той, хто називав його Томіцею, відвернув йому:
— Місто як місто. То ми одні одних більше не переносимо, тому нам місто й винне.
А місто Богу душу винне.
Зайшла до Давида усміхнена, але знала, що після всього пережитого не витримає й половини години.
Нарешті мама. Сподіваюся, лишиться сьогодні на весь день і розкаже мені, як було на весіллі.
Не розповіла йому, не затрималася й на півгодини, бо побоювалася, що втратить свідомість. Лише розцілувала його і, коли нахилилася на ним, торкнулася його своєю кришталевою брошкою.
Сіпнулася. Чи то його рука ворухнулася? Це можливо? Зняла брошку і легенько поклала йому на долоню.
Його рука не ворухнулася. Їй здалося, сьогодні весь день бачить привидів. Але бачила і чула, що з апаратами щось коїться… Уже відлунювали кроки в коридорі… Чергова медсестра і лікар бігли. Дали їй знак вийти з палати. Вона оперлася на одвірок і чекала.
«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою…»
Прийшов ще один молодий лікар і зайшов, не поглянувши на неї.
«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою…»
Не знала, скільки часу минуло, але коли чергові лікарі вийшли, сказали їй більше сьогодні не заходити, бо з’явилися якісь симптоми, причини яких невідомі, але дитина буде під особливим наглядом весь день, всю ніч, і хай вона краще дізнається інформацію телефоном.
У таксі повернулася до хатинки, повної гірлянд, кульок і букетів.
Випила подвійну дозу седативів і провалилася у штучний сон. Доки засинала, повторювала:
«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою, благословенна ти між жінками…»
Щось сталося, але не знаю достеменно що. Я щось згадав, але не знаю що. І дуже злякався. Якось так чисто тупо перелякався, настрашився, як дурень, але не можу згадати, чого. Але знаю, що через сто років знов побачив того метелика, пташиська, чи що воно таке, а тата ніяк не міг докликатися і сказати йому, щоб те щось, того метелика, пташиська тріснув ногою що є сил. Хотів зсередини кричати і кликати тата, але ніхто мене не чув, тому я втік глибоко за завісу і знову був тільки головою. І дихав, як у каструлю, але ще сильніше, і голосніше, і швидше. Але тривало недовго, здається, хоча того я не можу достеменно знати. І мама була, тільки я точно не знаю, коли: перед татом чи після тата. Побачив її і перестрашився. Перестрашився, бо вона інша, бо волосся не її, і вона не схожа на себе. Вона ніби сива, справжня бабка, і тому мені здається, що вона сумна більше, ніж це є насправді. І пригадую, що вона поклала мені щось в долоню, що мене настрашило. Так настрашило, що я відразу став моєю великою головою, без рук, без ніг і без шиї. З цього я знаю, що щось було, і що, можливо, вона знає, чого я злякався. Довго я був повністю за завісою. Так, згадав, мама була перед татом.