Так, одного дня, чотири роки тому, відразу після роботи я пішов у один пристойний торговий центр. Не міг собі уявити, що треба буде заходити до порожньої квартири, а ще менше, що можна піти до колишньої дружини по погляд з-під пасма волосся, погляд на руку, яка послужливо простягне каву і на якій я побачу ті білі шуфельки замість нігтів.
Того пообіддя у холі торгового центру я вперше угледів, побачив чи усвідомив, що жінкам відкрито роблять манікюр. Роблять манікюр, сидячи вздовж стійки, повз яку проходять тисячі людей. Мені здається, що в цей момент я зрозумів, що цивілізація приватності і відносної пристойності, в якій я народився, перейшла в останню стадію свого існування. Можливо, цей брак будь-якої інтимності, презентований ось так відкрито, був тим невидимим моментом переходу до нової епохи, яку я пропустив? Невже так банально?
Я з огидою відвернув голову і, замість того, щоб піти далі в центральне приміщення, абсолютно збожеволіло звернув ліворуч у магазин шкіряних виробів. Якби те раптове усвідомлення про кінець цивілізації відносної приватності відбулося не внаслідок зіткнення зі стійкою для лакування нігтів, дуже ймовірно, що я ніколи не зустрів би своєї нової дружини. Та й якби я її зустрів якусь годину раніше, для мене ніякого значення не мало б її ставлення до здорового харчування, до співмешкання зі зміями, товаришування з рибами, квітами, лісами і морською водою. До того часу я був абсолютно байдужим до тих історій і зі світом природи жив навченим життям. Але сталося так, що я побачив її в момент, коли вона продавчині шкіряних плащів намагалася всунути брошуру про вбивства тварин, їхнє вирощування заради забою і здирання шкіри. Я навіть не чув, що вона говорила, лише витріщався на її руки, точніше нігті, оброблені в домашніх умовах, в інтимності ванної кімнати, звичайними ножичками і звичайною пилочкою, що було очевидно з першого погляду. Нелаковані. Відразу зізнаюся вам, що пізніше я із соромом пригадував, що мало не погладив її по голові. В той момент вона була для мене близькою людиною, однодумцем, рештками цивілізації приватності і пристойності, в якій я сяк-так давав собі раду.
Не думаю, що маю ще щось про неї додати, не знаю, що вам сказати про ці стосунки. Я погоджувався і не погоджувався з тим її захопленням здоровим способом життя, здоровим харчуванням і казна-чим ще. Змінив і не змінив своїх поглядів. Махнув на себе рукою і не махнув на себе рукою, примирився з її голосінням щодо пропащості м'ясоїдного світу і не зауважив, коли те голосіння над різницькими зубами замінив якимось загальним голосінням, якимось загальним, знову ж таки, спільним незадоволенням. Не помітив, коли це сталося, але от я зараз, дорогий лікарю, знову спостерігаю себе в масі. Я, о диво, знову розмірковую, як усі. От тільки тепер ніде не видно запалу, ніде не видно урочистих облич. Сьогодні й лікарки, й офіціантки, і рештки фабричних працівниць, й університетські викладачі, і водії екскаваторів, і вчительки гри на піаніно, і перукарки, і фізики говорять однаково, а що найгірше, думають однаково. Думають однаково. І я з ними. Ось ми у спільному незадоволенні. Ні в кого іншої думки. Якби думку можна було образно зобразити, з'явилася би гладка поверхня води. Те, що ми сьогодні задоволення спільною ейфорією змінюємо незадоволенням спільної здутої ейфорії, нічого не означає. Абсолютно нічого. Єдине, що важливо, — це тривалий брак різниць. І я, так легко лестячи собі, що я інший, з легкістю розділяю думку всіх незадоволених. Знову тяжію до тієї маси. Знову прагну бути масою. Так, моя дружина теж. Вона теж частина цього. Щоправда, все це у неї приправлено зірчастим анісом, ладаном, майораном, мускатним горішком, але й вона — маса. Маса, крізь яку не видно нічого, крім руху, наче під поверхнею води рухається тіло монстра.