Дамір обурився. Йому було образливо, що Мала Пречиста йому не вірить.
— Я відчуваю співчуття.
— Співчуття? Співчуття — одне з найкоротших почуттів. Триває менше за всі решта відчуттів. Любовних, патріотичних. Безмірно коротше від заздрощів. Якщо почнеш комусь заздрити, можеш бути певен, що будеш йому заздрити все життя. Співчуття насправді триває рівно стільки, скільки на тебе дивиться людина, якій ти співчуваєш. Я це чудово знаю. Інколи дивлюсь на людей у церкві, як вони мене шкодують, дивлячись на мою статую. Спостерігаю за ними до дверей церкви і бачу, що вже там вони забувають свою сумну Пречисту. Через кілька метрів від церкви вже нікому не співчувають.
— Добре, ти все знаєш. Ти найрозумніша…
Пречиста засміялася.
— Зараз ти чиста дитина. Найсправжнісінька дитина.
Відвернув голову до стіни і знайшов свою точку. Не думав, що Мала Пречиста може так його дратувати.
Мовчав занадто довго, вона першою озвалася.
— Хочеш, щоб я пішла?
Злякався.
— Ні, я просто замислився.
— Добре, що тебе ще цікавить?
— Ну… Ти була аж внизу, на стежках, між… могилами?
— Ні, не спускалася. Багато запалених свічок. Полум’я свічок могло б мені спалити крила.
— Ти з крильми спускалася?
— Я не спускалася.
— Питання було не в тому, чи ти спускалася, а в тому, чи ти мала крила.
Відвернула голову. Не слухала його.
— Як ти вернулася?
— Як і всі.
— Ну ти ж не їхала автобусом?
— Їхала. Трамваєм теж.
Злякався.
— Тебе міг хтось побачити.
— Ні.
Дамір пожвавішав.
— Загреб гарний?
— Пагорб над містом гарний.
— Це не пагорб, а гора.
— Добре, гора. А місто як місто. Я не справджувала, але мені здалося, що ви маєте намір невдовзі знести якісь вулиці.
— Не маємо наміру. Ніхто про це не говорить. Чого ти так подумала?
— Та в інших містах порозбивані вітрини і розмальовані стіни бувають або після, або до знесення. Знаю, що нічого драматичного останнім часом не ставалося, тому й подумала, що ви хочете знести якісь вулиці. Наприклад, ту, яку зараз називаєте Тратинська. Якою колись вода проривалася до центру.
Йому полегшало.
— Ні, не маємо наміру її знести. Вона просто так розмальована. Просто так вітрини порозбивані.
— Даміре, ти інколи дійсно, як дитина. Ніколи вітрини не розбивають просто так, ніколи стіни не розмальовані просто так і ніколи люди не є байдужими до спотворених речей без причини.
Розхвилювався. Його почали втомлювати ось такі беззмістовні розмови.
— Я не хочу про це говорити. Не хочу про спотворені речі.
Мала Пречиста заспокоїла його рукою. Дала йому знак замовкнути і підняла до нього голівку.
— Я перевірила. Ви не знесете вулиці. Деякі хати самі собою зруйнуються.
Дамір повторив рух, яким вона зазвичай його заспокоювала, але його велика рука справила абсолютно інше враження на Малу Пречисту. Вона поморщилася.
— Даміре, не розмахуй руками, ти здіймаєш вітер і розбурхуєш мені волосся. Навіть якщо великі і малі речі однакові, вони не аналогічні. Мале — це мале, а велике — це велике.
Дамір образився.
Потім заспокоївся, подумав. Все ж таки, це свято, а вона — гостя. Пасувало б її чимось почастувати.
— Мала Пречиста, хочеш, я тобі відкрию один пакетик цукру. Я буду їсти свій завиванець, ти — свій цукор, і так ми разом пообідаємо.
По тому, як вона розтягнула оксамитову сукенку і вклонилася, було видно, що вона ще й як уміє бути вишуканою.
— Дякую. Думаю, трохи цукру мені б смакувало.
Дамір уважно оглянув свою тарілочку з пакетиками цукру і вибрав один. Тримав його в руці, гладив пальцем шовковисту поверхню, поглянув на зображення поставного лебедя, ще раз погладив з обох боків і лише після цього поволі роздер пакетик. Вміст висипав на край своєї тарілки.
— Цей пакетик я отримав від Катарини.
Мала Пречиста знову вклонилася. Уміла цінувати жертовність.
Сиділа на краю тарілочки і делікатно ручкою, наче щупальцем, підносила до рота цукор. Кришталик за кришталиком.
День був короткий, але ніч не завжди означає сон. Вони трохи нудилися.
— Даміре, хочеш зіграти партію Ґо?
— Ні.
— Ти обіцяв.
— Знаю, але не можу.
— Чому?
— Я не вмію викладати каменів.
— Ти вже виклав камінь. І не один.
Дамір обернувся. Інколи не хотів її слухати.