Ірма, яка минулої ночі задовольнилася диваном у Задрузі, затарабанила у двері.
— Катарина, пусти мене, мені треба в ванну, прошу тебе, в мене школа.
Катарина відчинила їй.
— Шо то в тебе на голові?
— Хна. То було не моє волосся, Давид не впізнає мене, коли пробудиться. Не буде знати, хто я.
Обидві вирішили мовчати про вчорашню сварку. Ірма піднялася на поверх.
Катарина зайшла на кухню, де була найменша можливість щось вимастити хною. Навіть якщо капне, плями на плитці завжди можна витерти.
Сіла і заплющила очі. Їй здалося, що вона вчинила добру справу, заспокоїлася і невдовзі заснула нетривким сном.
Бачить себе, як поспішає до Давидової школи, стурбована через те, що вбрана в робочий халат, недоречний для розмови із психологинею. Ноги її ледве слухають, і школа, замість того, щоб наближатися, все більше віддаляється. Невдовзі будівля зникає у кущах і болоті. Катарина обертається до стежинки, яка ледь проглядається крізь чагарник у болоті, обвішаний подертими ганчірками, залишками одягу і сорочок. Усе сіре, лише ті сорочки білі, і вона знає, що сутінки скоро перейдуть у ніч. Болото її сповільнює, і вона заледве добирається до Потоку, де її застає темрява ще до того, як вона дістається вулиці Савської. І асфальт Потоку — не справжній асфальт. Болото. Вона ледь піднімає ноги. Зупиняється під шляхопроводом. Шматки асфальту, перемішаного з болотом, починають рухатися, і Катарина зупиняється. Стоїть і слухає, як зуби дрібненько цокотять. Асфальт рухається. Розбурхалося щось страшне і живе. Катарина опускає погляд і в сірих сутінках бачить орди щурів, які рушили в пошуках їжі.
Знає, що стоїть під шляхопроводом, і знає, що це найстрашніше місце на Потоці; намагається поворушитися. Тоді щось гупнуло їй на спину, а потім сповзло донизу по її гладкому сатиновому халаті. На мить завмерла. До того, як поворушитися, всім тілом відчула, що те, що гупнуло, було живе і спустилося по халаті зі своєї, а не її волі. Щур. Скочив на неї зі шляхопроводу і зісковзнув по халаті. Не може кричати, голосу не може видусити. Ледве ворушиться, ледве просувається до світел на Савській. Важко піднімається тими вісьмома сходинками і спиняється. Замість того, щоб ступити на тротуар вулиці, застигає, помічає, як Савською котиться страшний жовто-коричневий потік, несе гілляччя, колоди і людей. Люди обернені животами донизу, і вона не бачить їхніх облич, але бачить, як течія крутить видовбаними оранжевими гарбузами, які запаморочливо вертяться і хихочуть. Помічає якийсь величезний плакат, тобто фотокартку, і дивиться, як потік ковтає папір, бачить, як чоловік зі світлини відклеюється і простягає їй руку. Бачить його обличчя. Усміхнене. Її батько. Вона простягає руку, щоб його схопити, але обличчя потворно змінюється, вишкіряється, волосся починає вилазити, він повністю лисіє, і вона відсмикує руку. Це не її батько. Чує, як її гукає Давид, забуває обличчя зі світлини і шукає Давида за його голосом. Бачить, як його несе потік. Катарина входить у ту страшну воду і хапає свою дитину. З усіх сил. Руками і зубами.
Прокинулася, почала кричати і кликати Ірму.
Ірма збігла донизу.
— Ірма, відвези мене до лікарні, вже, вже!
— Катя, заспокойся, як ти така поїдеш?
— Дай мені якусь шапку, відвези мене зараз же!
Дамір не чекав, коли з’явиться Мала Пречиста, втомився від розмови з нею. Вийшов до хвіртки, відчинив її і підійшов до Катарининої хати в момент, коли Ірма і Катарина виходили. Інколи йому це дозволялося. Ірма сіла в автівку, Катарина, притримуючи вовняну шапку, яку натягнула на все, що мала на волоссі, чекала, коли сестра зсередини відчинить їй двері. Дамір помітив, як тоненька цівка чогось червоного стікає по її шиї. Дуже злякався. Підійшов до неї і вперше в житті погладив по рукаві.
Катарина не сподівалася того і сіпнулася, забрала злякано і гидливо руку й визвірилася:
— Пусти мене, Бахур, мені тільки тебе бракувало!
Дамір побіг у свою кімнатку. Зосередився і знайшов свою точку заспокоєння.
— Їдь скоріше, Ірма, з ним щось сталося!
— Не можу скоріше, нас зупинять. Нічого з ним не сталося.
— Їдь скоріше.
Йосип Відошич не відпочив, а втомився за час свят. Із дружиною та дітьми до непритомності відвідував цвинтарі, могили його, її, своїх, наших. Герцеговина близько тільки коли ти у Загребі. А коли туди їдеш — доки доїдеш, їзда тебе вимордує, коли приїдеш, вимордує родина і друзі. Напалився свічок і лампадок, буквально смердів ґнотом і воском. Робота чекала, не відпускала його навіть на тих кладовищах, постійно роздумував, що у справі було очевидним, що було прихованим, а що пропущеним. У мобільному телефоні було багато повідомлень, треба буде їх ще раз переглянути. Але пізніше. Єдине, в чому був певен, це те, що Жигерку затримають і допитають, причому так, що для неї буде краще вчасно самій почати говорити. Поглянув на годинника, нараду скликав про всяк випадок аж після дванадцятої, люди роз’їхались на свята, могли би бути ненавмисні запізнення, тому після випадку з Касумичем він вирішив трохи виправити враження про себе як начальника. Мав час. Вирішив спершу піти до лікарні і поглянути, чи малий прокинувся. Хтозна? Може, щось пам’ятає? Може, він сьогодні на нараду принесе сенсаційні новини? Та й Давидову маму, може, побачить. Її руки. «Відошичу, Відошичу…»