Я вернувся впритул до завіси. А тоді невідомо чого настрашився й тої завіси. Мені здається, що в перші дні я був нормальнішим, ніж зараз. Ось я зараз тут, нема нікого, і я чую, як моє серце калатає. Ніби мені не досить того, що я слухаю своє дихання, то я ще й мушу слухати своє серцебиття. Нема нікого, і замість того, щоб, очікуючи, займатися розумними речами, я передусім думаю, чи стоїть хтось за дверми. Зараз мені здається, що нема нікого, але знову ж таки… Відкіля я знаю…
Мені дійсно неспокійно, це ненормально, наскільки мені неспокійно. Чого ніхто з моїх не приходить? Я абсолютно ніякий. Навіть хочу, що мої старі разом прийшли і сварилися біля мене. От до чого я дійшов. Не можу вигадати ніякої теми для роздумів. Навіть Мірти не можу уявляти. Мусив уявити речі так, як в дитинстві. Якусь свою казку. Якусь збірну, де всі докупи: і Червона Шапочка, і всі, з ким вона була в добрих стосунках, і Спляча красуня зі всіма кухарями, і гостями, і добрими феями, і Попелюшка зі всіма горлицями, і Малий Мук, і той лінивий садівник, і товстий король, і татусь-дракусь, і Мала Швачка. Вони типу всі на одному боці і класно тусять, а вовк з «Червоної Шапочки», і зла фея зі «Сплячої красуні», і мачуха з «Білосніжки», і дурні принцеси зі всіх казок — вони на іншому боці. Доки ті перші розважаються, ці мерзоти в страшному депресняку, бо одні другим роблять страшні речі. Наприклад, вовк вгриз мачуху Білосніжки за ногу, потому зла фея з «Білосніжки» зачарувала того вовка, і він заснув на сто років, тоді сталевий павук сплів павутину навколо того вовка і так далі. Мені було трохи ліпше, але я зрозумів, що не найліпше, бо я був щасливий, коли зайшла медсестра, і мені не особливо заважало, коли вона крутилася біля мене, але не був щасливий, коли вона мене типу потішала: «Зараз прийде мама; потерпи, золотце, зараз прийде мама». Я ніби плакав усередині, але не хотів плакати, і через це зараз дуже неспокійний. І почало мене душити в горлі. Як буває, коли проковтнеш занадто великий кусок налисника. Ще й це. Чому нікого нема? Вдалині чути сміх лікарів і хихотіння медсестер, але насправді дуже тихо. Тільки добре чути ті апарати довкола мене. Дзижчать. Світло мені зараз не заважає. Мені взагалі не заважає світло. Я б навіть хотів, щоб навколо мене було ще світліше. Найсвітліше. Я б хотів, щоб хтось прийшов. Хоч би й Бахур Дамір. Я хотів би чути тільки знайомі кроки в коридорі. А зараз не чую нічого. Тільки тишу і своє дурне дихання. Мене завжди душить, коли я плачу не зовні, а всередині, але то минає. А зараз не минає, ніяк не минає. Мушу посилити те своє дурне каструлеве дихання. Трохи ліпше, але не набагато.
Тепер я вже впевнений, що хтось підкрадається під моїми дверми.
Ірма була чудовим водієм, і їй вдалося відвоювати місце для паркування.
Їм так мало-мало залишилося до Давидової палати…
Хтось перед моїми дверми. Але це не хтось із моїх. Не хтось із моїх…
Знаю, що прийдуть і мама, і тато, але якось я не здатен чекати. Сховаюся за завісу. Далеко-далечезно. За завісу.
Так мало-мало до палати…
Ну от, нарешті я, таємний агент, зізнаюся, що хочу стати кимось звичайним. Хочу, щоб мама і тато були тут. Хочу, щоб були тут. Хочу не мусити нічого уявляти, могти спати, а коли пробуджуся, щоб більше не було завіси, а було світло, те справжнє світло — денне світло. Цього хочу. Хочу відчувати голод, щоб мені хотілося кока-коли, щоб хотілося пляцків, хочу, щоб прийшла Мірта, щоб прийшла половина класу, ні, нехай цілий клас прийде. І Горватка, і Ковачич, хай розказує про Гардаленд і як він курив. Хочу додому, в свою кімнатку, на свою вулицю. Хочу, щоб Бахур Дамір махав мені від хвіртки, хочу чути все на нашій вулиці: коли хтось ходить, коли хтось бігає, коли хтось повертається, бо щось забув, коли хтось зупиняється, бо передумав. Хочу туди, де моя голова звичайна, щоб не слухати більше тої дурної каструлі. Хочу слухати кроки знайомих людей.