Бачив медсестру, яка вилітає з палати і біжить повз лікаря в протилежному напрямку.
Запанікував. Спинився. Після паузи, яка тривала довгі чотири секунди, почув своє дихання. Наче дихає в каструлю. Із важкістю заворушився, але таки заворушився. Кількома кроками подолав шлях до палати.
Вдихнув гострий запах хімікалій, які три дні тому у палаті не відчувалися. Хтось спробував зупинити його у дверях, хтось уже кликав охорону, лікар кричав: «Вам не можна заходити, чоловіче, ви здуріли», перемішувалися людські вигуки і звук апаратів.
Бачив двох чоловіків у білих халатах, які щось робили над Давидовим ліжком. Над Давидом.
Чув, як хтось каже: «Більше нічого неможливо зробити, все», а потім, крім себе і Давида, більше нічого не чув, не бачив, не вдихав, не відчував. Відштовхнув одного лікаря, а другого, який схопив його за передпліччя, може, і вдарив. Схилився, відірвав від Давидових грудей якісь приліплені проводи і видер йому з рота трубку, якою, здавалось йому, вони навмисно душили дитину.
Притулив рота до Давидового носа і рота. І руки, і губи відмовлялися відчувати неприродний холод дитячого тіла.
Вдув у Давида повітря, відсторонився, сильно вдихнув, знову вдув у Давида повітря.
Раз.
Вдруге.
Втретє.
Став.
Чув себе, як гарчить:
— Дихай, дихай зі мною, дихай, дихай зі мною!
Вдих.
Видих.
Пауза.
Потер місце, під яким мало битися серце. Відчувши, що все, чого він торкається, менше від його долоні, зігнув пальці, щоб вони не блукали в порожнечі.
— Дихай зі мною, дихай зі мною!
Давид його не послухав.
І ще раз.
Вдих.
Видих.
Пауза.
— Дихай, дихай, я тобі кажу!
Більше не прикладав свого рота до його, а став навколішки біля ліжка, притуливши свою щоку до Давидової, і зосереджено втягував і випускав повітря.
Учив Давида дихати.
Дитина наче не чує його, тому що не дивиться йому в очі, він підняв йому голову.
— Дихай. Ось так! Давиде, ось так!
Відошич тримав дитину, й охоронці не знали, який прийом до нього застосувати. Звуки, які люди видавали, об’єдналися, і палата болісно стогнала, наче стогне ціле приміщення разом із апаратами, людьми і стінами. Охоронці тільки наважилися кожен зі свого боку покласти руки йому на плечі. І більше нічого. Один повторював: «Пане.., пане», і це чуже бурмотіння сяк-так повернуло Відошича до тями. Ще раз спробував.
— Давиде, не здавайся.
Давид здався.
Інспектор Відошич розслабив плечі, поклав Давида на ліжко, ні на кого не поглянув і, упокорившись, дозволив охоронцям вивести себе. Не опирався, коли один із них про всяк випадок вивернув його руку за спину, відключився, коли встановлювали його особу і він пред’являв поліцейське посвідчення, коли стривожені голоси один за одним повторювали: «Здурів», коли судомно ридали, коли погрожували подати заяву в поліцію.
Охоронець відпровадив його до дверей лікарні.
Вийшов із будівлі. Перед лікарнею здивувався якомусь знайомому голосові, який його питав: «Шефе, відвезти вас у відділок?», і своєму: «Ні, я пройдусь пішки, ти вільний».
Ірма сяк-так опанувала себе, змогла зателефонувати Іті і сказати їй, щоб та приїхала з Ловро.
— Не питай. Найгірше. Іта, найгірше.
Пізніше Катарині вкололи щось заспокійливе, хоча вона не плакала, не верещала, не чинила нічого, що мала би чинити. Ірма й Іта плакали замість неї, лікарняні коридори також ридали. Ірма наказала Ловро поїхати по Давидового батька. «Який би він не був, але не заслуговує, щоб абсолютно чужі люди прийшли сказати, що його дитина померла. Тепер ти член родини. Іта, ти поїдь з ним, знаєш, де Борис живе. Спочатку поможіть мені Катю посадити в автівку».
Дійшли до Ірминої автівки, підтримуючи Катарину. Ірма відвезе Катарину додому, «там Циліка буде біля неї, повідомте Циліці, що сталося; сказали, що заспокійливі якийсь час будуть діяти». А Іта й Ловро скоро вернуться, тільки заїдуть до Давидового тата.
Ірма застебнула Катарині ремінь безпеки і хустинками витерла їй шию. Катарина сіпнулася, наче їй здирають шкіру.
Ірма їхала обережно, хоча не знала чому.
«Помалу, помалу, Ірма, помалу…»
Приїхала додому, зупинилася і обережно допомогла Катарині вийти з автівки.