Відошич ішов вулицею Клаічевою. Бачив, що будинки зменшилися, а потім узагалі стали низенькими. Проходив повільно макетом міста і, неспішний, як Гулівер, мусив уважно стежити, щоб важким кроком не задавити якого перехожого. Насправді, за мить зістарілий, він крокував за якоюсь літньою парою, в якому керунку вони б не пішли, від ішов за ними. Рухався туди, куди й вони рухалися: спершу до оперного театру, потому Франкопанською до Ілиці. Там, на розі, десь згубив ту пару. Спантеличено роззирнувся і рушив туди, куди йшла більшість. Праворуч.
Ще раз випростався і мусив уважно пильнувати за своїми ногами, аби не завдати шкоди пішоходам. На мить спинився. Тоді в нього спершу нашорошились вуха. Повернули Відошича до тями, наче почули якусь далеку і якусь близьку воду. Здригнувся цілим тілом і збожеволіло дивився на ступні, не вірячи, що стоїть на сухому асфальті. Звук більше не нагадував віддаленої води, а здавалося, що він наблизився до заводського цеху, в якому станки створюють ритмічний шум, і він, наче заспана дитина, підняв руку, щоб захистити перетинку. Підсвідомість намагалася збагнути, куди ж це рушили ноги, щоб попровадити його до місця, захищеного від ошаленілого звуку, але не могла. Спинився в місці, де Ілиця входить у дельту, творячи з рештою вулиць площу Бана Єлачича. Неземний звук відбивався від будівель, які творили амфітеатр, якась «Розамунда» зіштовхувалась із надтріснутою штукатуркою, яка на очах подавалася перед вібраціями, і шматок штукатурки з «Нами» звалився Відошичеві просто під ноги. Не ворухнувся, не відреагував на голоси, які його докірливо застерігали, наче це саме він долотом відбив гіпсову квітку. Баси ранили його просто у шлунок, тому він обома руками стиснув діафрагму, яка дрижала. Дивився в напрямку площі Бана Єлачича. Через кольорові паперові шапки і дивні футболки неонових кольорів, натягнуті на пальта, не відразу розрізнив обличчя. Наче люди були не звичайних розмірів, але й не Ліліпути щодо нього, повільного Гулівера, а дорослі схилені примари.
Перше, що помітив, було не ритмічне підскакування, супроводжуване частими і здебільшого безпричинними радощами бідноти на площі, а збуджене переміщення з місця на місце. Наче половина тих людей погубилася. Музика припинилася, а на сцені перед віддаленою будівлею банку ледь помітний конферансьє оголосив номери. Якби Відошич міг самовільно рухатися, він би покинув площу. А так лише стояв. Нічого не розумів: ні кому адресовані вітання, ні кого публіка мала підбадьорювати, ні кому плескали. Слова запізнювалися, відлунювали від будівель і кружляли навколо Відошича, і він рушив до сцени, наче те, що говорив той чоловік, стало для нього життєво важливим. Конферансьє крикнув: «Мажоретки», музика знову загриміла з динаміків, і на сцену з допомогою конферансьє почали витягати труп старої. Відошич злякався і хворобливо втягнув плечі; хотів щось крикнути, голосно попередити, але труп раптом заворушився, рухнув головою і ногами, бадьоро вереснув і замахав ними, й інспектор чітко побачив намальовані щоки і накручене волосся старої, яка п’яно і радісно підскакує та піднімає картату спідничку. Якби Відошича хтось запитав якусь хвилину тому, він би поклявся, що його ніколи більше нічого не зможе здивувати, але та галюцинаційна сцена його справді вразила. Він почервонів, відвів погляд, і не бачив, як ще кілька дресированих старушенцій у картатих спідничках вийшло на сцену, як в одної відразу випала паличка, як вона кокетливо і приготовано до такої ситуації взялася за боки обома руками і продовжила видриґувати ногами.
Інспектор бачив навколо себе щасливі лиця. Волосинки на жіночих обличчях не давали макіяжу повністю стекти по бороді, й інспектор з огидою підвів погляд на сцену. Вона була доволі далеко, тому принаймні на такі деталі не мусив дивитися. Знову з’явився конферансьє; тепер уже він верещав у екстазі. Площа тряслася від звучних назв успішних будинків для пенсіонерів і немічних, славили день Геріатричної вечірки в Загребі, а потому знову цілу трупу літніх жінок, серед яких було й декілька тремтячих чоловіків, витягали на сцену, через яку розтягнули сітку для тенісу і поставили лежаки. Стара з артрозними колінами і ракеткою в руці, у звабливій тенісній сукеночці і товстих коричневих вовняних леггінсах еротичними рухами почала відбивати м’ячика і цілити ним у старого, який сидів у шезлонгу з іншого боку сітки. Відошич ще раз роззирнувся і ще раз побачив радісні обличчя. Тоді почувся звук сирени «швидкої допомоги». Відошич помітив, як вона від банку повільно рухається до центру площі. Музика стихла. За автівкою натовп повільно, наче розлитий мед, закривав лійку, яка залишилася після проїзду «швидкої». Когось забрала, дверцята зачинилися, увімкнулося синє світло сирени, намальовані лиця дуже-дуже скоро стали стурбованими. А тоді знову забубніли баси, Відошич отямився і рушив тепер уже усвідомлено до вулиці Юришичевої.