— Можна було ше кориці дати. Але добре й таке.
Він не ворушився. Тарілка легенько тряслася в його руці.
— Та постав той таріль на стіл, потім з’їш. Ше на підлогу тобі впаде.
Узяла з Дамірової руки тарілку і поставила на стіл. Переміщений пиріг видав додаткову порцію корицевого аромату. У хаті був такий спокій.
— Ти щасливий, Дамір, і Свята Біблія про то говорить, того я тя вже навчила: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Ти щасливий, бо ніц не відчуваєш. Ні горе, ні смуток. Ніц. Вгорі, на небі, тобі місце забезпечене, а ми інші, нормальні, маєм ся за нього бороти. А ми грішні. Ти щасливий, поняття не маєш, наскільки щасливий. То, же я тебе деколи бештаю і кричу, то того, же ти мене не слухаєш. А маєш ся виправити. Маєш мене слухати. От видиш, кілько всього на мене навалилось, в похресниці моєї, моєї доброї Катарини, дитина вмерла, Боже милий і Маріє, дайте йому…
Циліка заплакала.
— Ходи, ходи, мій дорогий Дамір, Бахур мій, ходи ся помолимо. Разом будемо молились. Повернись до хреста і образу Матки Боскої. Господи!!! Та ти ж звалив образ!?
Циліка нагнулась і підняла образ Матері Божої. З нього, закутана з голови до п’ят у синій плащ, із тупим поглядом, скерованим до неба, посміхалася повненька білява жінка, склавши руки до молитви. Дамір не дивився на неї.
Циліка стала нетерплячою:
— Ходи сюди, встань… Ходи клякни біля мене. Мені так само тяжко стояти на колінах, коліна болять, поволі.
Циліка повільно опускалася, однією рукою притримуючись за столик, а другою — за стілець. Те «поволі» скеровувала собі.
Дамір встав з ліжка, підійшов до Циліки, також притримався однією рукою за стіл і тихо став навколішки біля жінки. Не підводив голови до образу.
Циліка опустила голову на груди, переплела пальці для молитви і заплющила очі.
Дамір схилив голову на груди, переплів пальці, як і Циліка, але не заплющив очей. Дивився на хрестика — струпи на тильному боці долоні.
Тиша ще якийсь час тривала, а тоді крізь нічне вікно на слабо освітлену вулицю долинуло монотонне бурмотіння.
До вулиці ледь чулося:
— Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє…
— Ааао, ааао, аааааа, аааа…
— Господь з тобою,
— Аааааааа а ааааа…
— Благословенна ти між жінками…
— Ааааааааааа аа аааа аааааа…
Лікар молодому інтернові:
— Пацієнтка у стані штучно викликаної коми, яка застосовується при важких опіках, щоб організм уник шокового стану.
Катарина бачить той самий жовто-коричневий потік на Савській і себе, як вона пливе, тримаючи Давида в одній руці. Вода по-собачому її вгризла, тоді по-зміїному вжалила і нарешті розперезано засміялася їй в обличчя. Шкірилася, хихикала, реготала, гиготіла на радощах, своїм реготом провокуючи у Катарининій голові зусилля зосередитися на плаванні, пожадливо ластилася навколо її дитини, хапала її за штанята, сорочину, піднімала її опущені руки на поверхню, брала за пальці і відтягала від неї. Катарина відчула, що здається. Їй потрібні були обидві руки. Обидві. Щоб плисти з усіх сил. Зосередилася і почала сильно розсікати ногами воду. Правою рукою, якою тримала Давидову голову на поверхні води, притиснула його мляве тіло до своїх грудей, витягнула свою шию, щоб та втримувала її голову на поверхні, і наче велетенська черепаха вдихнула так, що вдих на мить перекрив шум води, а тоді занурила обличчя під воду, щоб добратися до сорочини дитини. Міцно схопила зубами мокру тканину і тоді з вишкіреним ротом винирнула з Давидом на поверхню. Знала, чóму служить рот, чóму служать зуби: лише для звірячого вгризання у тканину, вгризання, яке допомогло їй тримати дитину на поверхні відьмацького обличчя води. Роздувала ніздрі і дихала рівномірно, наскільки їй це вдавалося. Вивільнена права рука, якою вона до цього тримала дитину, врешті могла допомогти лівій, і Катарина потужно почала гребти до берега. Тепер уже бачила людей, що стояли вздовж берега. Бачила, що вони на чомусь стоять, і що це «щось» не земля, а мішки із піском, які утворювали насип. Розпізнала обриси людських облич. Спробувала докричатися до людей, яким ті обличчя належать, їй здалося, що вона кричить, але насправді видавала горловий звук, який, очевидно, нікуди не долітав. Люди не рухалися. Не бачать її. Попливла ще швидше. Берег так близько. А вони не бачать її. Чому ніхто не намагається їй допомогти? Невже справді не бачать, що вона тримає в зубах дитину? Ні, неправда, не бреши, Катарино! Вони зарухалися. Помітили тебе. Зараз хтось допоможе. Заметушилися. Катарина бачить якогось хлопчика, який махає рукою. Люди підходять до нього. Чому до нього? Чому не дивляться в її бік? Катарино, витримай ще трохи, Катарино, махни, ідіотко, слабачко, Катарино, бабо лінива, клята, махни лівою, махни правою! Вони тебе бачать! Сильніше, сильніше, Катарино! Зараз хтось скочить у воду і допоможе тобі. Витримай ще трохи. Щось відібрали в того хлопчика зі жмені. Якісь чорні і білі камінці. Хлопчик верещить, плаче, лементує. Що тобі до того, Катарино, що чужа дитина плаче?! Що тобі, Катарино, до чужих дітей! Чортове створіння, заткнися! І мій Давид би кричав, якби міг! І я, якби могла. Не бачу Давидового обличчя, але він точно посміхається. Посміхається. Замість того, щоб кричати. Кричи, Давиде, прокинься, Давиде! А ти, Катарино, пливи! Як це так, що берег не наближається, як це так, що ніхто не входить у воду? Скачте у воду, хоробрі чоловіки! Увійдіть, схопіть мене. Мене, не Давида, Давида я й так не дала би вам до рук. Я не випущу його зі своїх рук, зі зубів, ніколи більше, ніколи більше. До кінця життя. Нарешті Катарина бачить, як якийсь чоловік піднімає руку і махає. Не махайте, заходьте у воду, пливіть до мене! Витягніть мене з Давидом у зубах, щоб вода не віднесла нас назад до водотоку. Не махайте! Вода забере нас.