— Де можна вмитися?
Касумич, не обертаючись, головою показав на двері.
— Перша від вхідних. Там і бритва якась є. Візьми рушник перший від стіни.
Відошич пішов до ванної кімнати тільки щоби вмитися, але те, що побачив у дзеркалі, було огидним, і він наважився на більше. Зміряв поглядом приміщення з унітазом, умивальником і пластиковою завісою, якою була відділена душова кабіна. Стримано зняв усе зі себе і поскладав на кришку унітазу. Подивився на закритий унітаз і спробував згадати, коли останній раз він йому був потрібен. Наче забетонувався. Тоді відкрутив кран, став під душ і зачекав, доки на нього поллється вода. Не роздумував про те, якої води очікує — теплої чи холодної, але не міг повірити, що його тіло давно забуло, що існує аж настільки льодяна вода. Витирався так, наче шурує по чужій шкірі і, боячись, щоб йому не стало гидко, натягнув білизну, не перевіряючи стану її чистоти. Відчув, як його тіло різко нагрівається і втрачає важкість. Результати гоління були не надто вдалими, але з ванної кімнати вийшов легкий і з іншим настроєм.
Із теплого приміщення, з якого долинало дзеленчання посудом, запахло їжею, Відошич відвернув голову і, все ще не готовий до кухонних подразників, вийшов з хати.
Неглибоко вдихнув. Легені не відразу розпізнали свіжість чистого повітря і він закашлявся. Навіть здалося, що йому стане погано. Підняв і опустив плечі, закинув голову і примусив себе глибоко вдихнути через ніс. Рухав плечима, вертів головою і слухав тонкий звук задерев’янілих шийних хребців. Йому було ліпше. Подивився на ліс. Той наблизився, це вже були не обриси дерев, і йому здалося, що його оточує не той самий вранішній пейзаж. Простір набув очікуваних форм, і він більше не згадував про своє пригнічення. Обернувся: у дверях з’явився Касумич, і Відошич поглянув на пачку цигарок в його руці. Навіть спробував пожартувати.
— Шкода повітря, не варто його псувати.
Касумич вийняв цигарку, облизав її, припалив і, караючи Відошича за ті слова, не запропонував йому цигарки.
— Я поставив квасолю, але вона буде варитися ще найменше годину.
— Я ще не голодний.
— Будеш.
Ще раз затягнувся і, випустивши дим, спостерігав за тим, як він прямує до Відошича. Самотній дим у пошуках людського товариства. Мовчали.
— Егее-гееей!
Обидва обернулися на голос, який долинав з лісу.
Чоловік, одягнений у розпароване камуфляжне вбрання, ледь проглядався на темному тлі.
— Егее-гееей, Тесла! В тебе гостііі?
Касумич склав півколом долоню, у якій не тримав цигарки:
— Геей, Йосинааа, до мене приїхав співробітник.
— Раакія єєє?
— Пізнішее. Я тебе поклиичуу! Ваарюю квасооолюю!
Чоловік махнув рукою і пішов до лісу.
— Ви не маєте мобільних?
— Маємо, але отак в Ліці розганяють звірів, темряву, туман, холод, самоту… Де твій мобільний? Щось його не чути.
— Я його вимкнув. Щоб не було чути.
Знову замовкли. Відошич різко повернувся до Касумича.
— Касумичу, ти не питаєш, чого я приїхав.
— Не питаю. Сам скажеш, коли зможеш.
Кинув погляд на Відошича, і йому здалося, що його обличчя знову потьмяніло і він почав тремтіти. Пішов до хати.
Відошич справді тремтів. Нарешті відчув, що вбраний абсолютно невідповідно для цього краю, і те морозяне повітря прикликало звідкись легкий голод. Підскочив два-три рази і все ж увійшов за Касумичем.
Той стояв біля кухонної стільниці і намазував товстий шар паштету на скибку хліба.
— Квасолю ще трохи треба чекати. Треба перекусити. Будеш?
— Дай трохи.
Касумич відклав свій кусень хліба і провів правою рукою по штанині. Взяв зі стільниці нову консервну баночку і відкрив її. Тоді взяв круглий хліб, обхопив рукою, як дитину в обіймах, і Відошич здивувався, як легко він забув, що колись, не так уже й давно, хліб власне так і обіймали, доки різали. Лише тоді відчув, що справді голодний. Касумич відклав надрізаний хліб, взяв відрізану скибку, захопив ножем паштету, намастив на скибку і простягнув Відошичу. Зробив це стримано, повторюючи рух, яким колись хтось у цій хаті нагодував випадкового гостя, і таким чином на короткий час взяв відповідальність за чужий голод.
— Слухай, я щось не так почув, чи ти дійсно пропонував мені вранці малиновий сироп?
— Так почув. Будеш?
— Так.
Касумич відчинив шафку із пляшками.
Відошич дивився, як той обома руками бере пляшку. Задивився на його руки, які ставили пляшку на стіл — бачив, що вони запам’ятали дбайливе дитинство, коли здалеку пильнувалося, щоб пляшка з цінною рідиною не висковзнула на підлогу. Касумич обернувся, щоб налити води у скляний глечик, і Відошич скористався моментом, щоб торкнутися пляшки. Краєчком ока Касумич бачив його руку. Йому здалося, наче Відошич гладить дитячу голівку. Зайнявся чимось на стільниці і дав йому можливість забрати руку. Поставив склянки та глечика на стіл і нарешті сів. Сироп у пляшці обважніло застиг, але вода в глечику ще була неспокійною, неготовою до поєднання двох рідин. Касумич поставив склянки одну біля одної, правою рукою підняв пляшку сиропу і обережно почав наливати. Сироп рушив поволі до горлечка, але було видно, що Касумич уважно пильнує, щоб незначна втрата зосередженості не звільнила небаченого червоного струменя. Витер горлечко пальцем і злизав залишки із вказівного пальця, потім долив води. Густий, як смола, шар рідини висотою у два пальці у склянках більше не був тим самим сиропом із пляшки: його колір змінився, посвітлів і дав зрозуміти, що невдовзі настане чудесне перетворення. Про це свідчили метаморфози: сироп підіймався, хвилювався, стривожено відмовлявся перемішуватися з водою, і темний колір концентрату колихався вздовж скляних стінок, поки Касумич не перемішав рідину ложечкою. Вирішальний момент, коли обидві рідини здалися, не вдалося схопити, але було видно, що перетворення завершене: не залишилося ні важкого сиропу, ні чистої води. Світло залило бокал, який, як Відошич уже знав, буде його, він підняв його, і власне коли хотів іронічно відсалютувати малиновим сиропом, абсолютно неочікувано його рука затремтіла, і кілька крапель полетіло на стіл. Сухо заридав. Його борода нервово затряслася, в неї злився потік невидимих сліз, і обважніла щелепа почала відділятися від обличчя. Касумич відскочив, відвернувся до стіни і почав шукати ганчірку. Приміщення наповнилося відчуттям дискомфорту від мимовільного свідоцтва чоловічого плачу. Довго щось шукав, нипав по шухлядах, і обернувся лише коли у приміщенні настала тиша. Відошич був спокійний, лише його борода, порізана чужою бритвою, ще тремтіла. Касумич сів.