Ловро набирав ціни на калькуляторі, і виявилося, що вони вже витратили більше двох тисяч євро, що мусять ще заплатити більше трьох тисяч євро, але гостей багато, і мали би отримати в подарунок близько семи тисяч, всі витрати покрити, і ще вистачить їм на медовий місяць і облаштування ванної кімнати в нього, куди Іта переселиться відразу після весілля. Гроші, яких бракувало, вони отримали розумною оборудкою, згідно з якою Іта продала Ірмі свою частину будинку, від якої й так нічого не мала б. Щоправда, коштувала вона занадто дешево, але так воно є, коли продаєш щось, куди практично неможливо заселитися, і що ніхто інший не купив би. Вони були більш-менш задоволені.
Ірма не пішла на уроки, але з дому вийшла.
— Ні, не дзвоню зі свого мобільного. Я знаю, що роблю. А, ти вже знаєш, що був поліцейський? Питав мене про все, що, очевидно, питають в таких випадках. Нічого я не сказала, бо нічого й не знаю і нічого і нікого не бачила. Знаю, не треба мені погрожувати, знаю, що мене би викинули зі школи і не тільки з тої. Знаю. Де я була вчора ввечері? Цілу ніч вдома. Як ти знаєш? Ти сидів в машині біля дому? Ну то якщо знаєш, то не випитуй мене. Знаю, знаю. Я тобі підпишу, завтра можемо піти до нотаріуса. Куди завгодно. Добре. Завтра мені треба в школу. Ні, ніхто за мною не стежив.
Знав час, коли тато повертається з роботи. Щоб добратися до його будинку, вибрав трамвай 14 на площі Бана Єлачича.
Чотирнадцятка завжди була заповнена студентами, інколи вони вели цікаві розмови, і він любив підслуховувати, про що вони говорять. Але трапляється й таке, цей трамвай мовчав. Він не міг сісти, було дуже багато людей і всі сидячі місця були зайняті. Проштовхався до вікна, приклеївся до шиби і лічив вітрини, обліплені вивісками «Зачинено на ремонт». А тоді відчув, як хтось його неприємно стиснув зі спини і гидко торкнувся його ноги. Йому здалося, що це не випадково, і він різко обернувся. Над ним були незацікавлені обличчя, які дивилися крізь вікно. Наблизилися до зупинки, пасажири заворушилися, багато їх зійшло. Давид вибрався з неприємного натовпу і сів на звільнене місце, спиною обернений до напрямку їзди. Зараз, коли він уже вирішив їхати до дому батька, міг вільно спостерігати за обличчями, йому було байдуже, кого він побачить і хто побачить його. Спокійно розглядав чоловіка, який спав, опустивши голову і засунувши її між спинкою і вікном, тому його обличчя видно не було. Давид уже добре розпізнавав таких пасажирів. По смородові. Від них тхнуло, і цей сморід відрізнявся від смороду п’яних. Тхнуло якимось йому невідомим брудом, і він відразу збагнув, що той чоловік спить не тому, що його зморив сон, а тому, що він абсолютно звичний до спання у трамваї. Він знав, що вони ніколи не показують облич, знав і те, що називають їх безхатьками. Не любив того слова і відвернув погляд від сплячого чоловіка. Підвів голову і помітив, що до нього знову наблизився чоловік, який намагався огидно притиснути його до шиби. Відшукав його обличчя, чоловік відповів йому мертвим поглядом. Давид різко встав, відштовхнув його з усіх сил, знову відчув огидну руку і ледве видобувся з полапки. Дійшов до дверей, краєчком ока все-таки стежачи за поглядом чоловіка. Не міг дочекатися, коли нарешті зійде. Мусив зачекати ще одну зупинку. Чоловік, на щастя, рушив до інших дверей, і Давид помітив, що й там завовтузився якийсь хлопчак. Давидові мурашки пробігли по спині, він затряс головою. «Я нічого не бачив, нікого не впізнав би».
Доки вони проїжджали повз будівлю великого театру, він подумав, наскільки ненормально те, що він ще там не був. Одного разу, коли вони йшли туди зі школи, він був хворий. Дідо у свій час не вмів вибрати вистави, а мама і тато постійно обіцяли, а потім просили вибачення за те, що не виконували обіцянок. До свого таємного списку невиконаних справ додав ще й відвідування театру. Його не розвеселили яскраві світла перед «Вестиною», але пожвавішав, коли трамвай нарешті наблизився до Технічного музею. Він напам’ять знав, де що розташоване на подвір’ї музею. Про локомотив знають усі, але він не певен, що знають і про якір. А він його найбільше любив.