— Так, той рук не лиже.
Відійшла від кухонної стільниці, сіла за стіл навпроти нього. Погладила скатертину. На столі не було нічого, що би можна було різати, вона дивилася на ніж, який лежав посеред столу, але не торкнулася його, не переклала.
Повернулася до розмови.
— Милий, ти не можеш нічого змінити. Твій розвиток спинився на стадії, на якій перестають їсти сире м’ясо. Цьому ти тільки й навчився у предків: вбити, зварити і спекти. І це не тому, що ви не могли би їсти сирого, борони Боже, а тому, що вареним його легше перетравлювати, і ви швидше зможете накинутися на новий кусень м’яса.
— Яка неточність! Ми ще можемо їсти сире. Нема нічого смачнішого за татарський біфштекс.
— Не розумію, для чого ви до того нещасного м’яса додаєте приправи. Хіба вам не смачніше було би його жерти ложкою таке криваве?
— Ні, не було би смачніше. Якби нам це було смачніше, ми би без докорів сумління це робили.
— В тому м’ясному харчуванні мене мучить тільки щось недоказане. Чому ви надаєте перевагу мертвому? Чого не схопите живу курку, не поскубаєте її трохи, не ампутуєте їй живій стільки м’яса, скільки вам потрібно, щоб вгамувати голод, і не відпустите її? Чи, скажімо, оленятко? Оленина нібито смачна. Для чого стільки зусиль із тим вбиванням?
Чекала, коли він відповість. Розмова пішла добре, він був утомленішим, ніж зазвичай, його репліки були млявими, і здавалося, що сьогодні вона би могла вийти переможницею. Мовчав. Спробувала ще раз.
— Скажи, чому ви відмовляєтеся від живої здобичі?
Підвів голову, зачекав, коли в неї очі заспокояться, і спокійно сказав.
— Тому що вбивання веселить.
Бачила, як його рука поволі наближається до руків’я ножа, але дивилася на нього стільки часу, скільки їй було потрібно, щоб оцінити, що до кухонних дверей вона доскочить швидше.
Тримаючи ніж на рівні очей, він встав раніше за неї. Було страшно те, що він не поспішав, і вона задерев’яніла. Заледве зрушилася з місця, врешті верескнула, відскочила, штовхнула стілець, побігла до дверей. Не мала часу обертатися. Чула, як він уже гарчить близько, дуже близько, вона хотіла схопитися за клямку, але в паніці промахнулася. Нігтями ковзнула по склі, яке втричі збільшило відображення ножа. Коли він угриз її в шию, її залоскотало, вона засміялася, захлинулася, закашлялася, але не припиняла сміятися.
Не міг її віднести в зубах, але покусуючи її, штовхав до спальної кімнати. Вона забрала в нього з руки ніж. Доки він розстібався, вона поклала ніж на кант узголів’я біля себе. Він поглядом супроводжував лезо.
Почувся дзвінок, і він на мить стишився.
— Дай спокій дзвінкові. Шшшш. Це розносять рекламу, шшшш… Не смій вставати, не смій вставати. Розносять рекламу, шшшшшш…
Видихала йому у вухо, і він не встав.
— Шшшшш, тииишааааа, шшшш…
Ще раз задзвонив дзвінок, але вони вже не зважали. Дзвонять рознощики реклами.
Він важко дихав і вдихав ефірні олії, якими дружина облагородила спальню.
Якби Борису Гораку було важливо, він би по тому, як вона закидає голову, занадто голосно і занадто швидко дихає, упізнав рухи, запозичені у сценах із фільмів, але сам він не вдавав і йому було байдуже. Єдине, що йому було важливо, це голий факт, що сильний самець задушив власний страх від ножа.
Давид подзвонив ще раз, але коротко. Зачекав, а тоді вирішив піти. Дійшов висновку, що зарано прийшов і що краще прийти якнайпізніше. Сьогодні він залишиться у тата. Вийшов з під’їзду. На вулиці було ще трохи денного світла, але вечірня волога вже почала проникати крізь джинси, і Давид вирішив піти до хлібного магазину на розі вулиці. В нього було ще трохи грошей, дванадцять кун, і він купив шматок піци, але жував її, не надто усвідомлюючи, що їсть. Хотів лише, щоб час нарешті швидше минув.
Було холодно, і йому не залишилося нічого іншого, як повернутися у трамвай. Бачив, що якщо поспішить, встигне на трамвай, який власне проїжджав перехресток, побіг, не обертався і не бачив, що чорний автомобіль, який стояв на світлофорі, рушив до того, як для нього загорілося зелене світло; не чув вигуків переляканих пішоходів: «Міг когось задавити, ідіот, придурок якийсь…» Зрадів лише, що встиг ускочити в трамвай, в якому саме зачинялися двері. На розі вулиць Франкопанської та Ілиці висів і пересів у одинадцятку.
Мобільний телефон — звукова доріжка до фільму «Хрещений батько»: