Закинув ранця на плече і в момент, коли трамвай пригальмував, трьома кроками доскочив до дверей. Про всяк випадок не обернувся, щоб жінка не запам’ятала його обличчя.
Зійшов на зупинці біля перехрестку вулиці Максимирської та Йордановця. Цю зупинку любив лише вдень. Уночі вітрина цукерні біля зупинки справляла якесь голодне враження: скляні замкнені стелажі без тортів і порожні блюдця без морозива виглядали, наче хтось утік і ніколи не повернеться. Відійшов від вітрини і підійшов до сусідньої будівлі, розмальованої аж до вікон на першому поверсі. Намагався прочитати, що написано, але був занадто близько і лише впізнав гачкуватий хрест. Вишкірився, загарчав, гррр… Тоді став на край тротуару і звідти прочитав кимось дописане: «Ти без тРУСІВ». Засміявся, захитався і засумнівався у своєму здоровому глузді. Трамвай наближався досить швидко. Зупинився занадто близько до світлофора. Хлопчик вчасно відскочив. Не поглянув навіть на номер, зайшов і вирішив не сідати бодай дві-три зупинки. Стільки йому треба було до Кватерникової площі, де, спостерігаючи за скляними кіосками з квітами і рівною гранітною плитою, згадав діда і його похорон у крематорії. Відвернув голову і заплющив очі.
Катарина втрачала терпець. Зараз вона зателефонує його батькові, такого ніколи не було, щоб його не було день за днем…
Розплющив очі на зупинці перед церквою св. Петра і зійшов.
Двері церкви вже були зачинені, і хлопчик перевів погляд на вулицю. Лише одна «хонда цивіл» і «пежо сценік» стояли, чекаючи зміни світла на світлофорі. Знав усі марки автомобілів. Для них засвітилося зелене світло, і Давид спостерігав, з якою швидкістю автомобілі рушать. Йому забракло справжнього звуку, і він видав його сам, наче озвучує мультфільм. Вруум, врууум… Автомобілі проїхали. Тоді він став упритул до колії і поглянув у напрямку, звідки мав з’явитися трамвай. Знав, що вже пізно, і рух трамваїв порідшав. До місця, де вулиця завертала і заважала погляду проникнути далі, було порожньо. Краєчком ока зміряв зупинку. Було трохи людей, які чекали трамвай, але хлопчик не дивився їм у вічі. Знову мусив затрясти головою. «Я ж нічого не бачив, нікого не впізнав би…»
Обернувся всім тілом до вітрини магазину з одягом, але замість того, щоб дивитися на гіпсових манекенів, поглянув на чоловіка, який рився у найближчому контейнері. Світло вітрин його освітлювало, і хлопчик із цікавістю помітив, що чоловік тримає держак від парасолі, з якого здерте полотно, а нижній кінець держака загострений настільки, що ним можна було наколоти що завгодно. Трохи заздрив йому через той держак. За непорушністю тіла збагнув, що чоловік знайшов те, що шукав, і, наче тягнучи захоплену здобич, зосереджено почав витягати впіймане. Величезну рибину. Сома? Коропа? «Зелене — п’ять очок, біле — нуль». Давид сам із собою закладався. Якби вгадав, записав би на свою користь тих п’ять очок. А так нічого. Чоловік витяг прозору пластикову пляшку і кинув її до пакета. Хлопчик зміряв поглядом пакет, оцінивши, що чоловік пристойно заробить. Він сам іноді продавав порожні пластикові пляшки і за набухлим пакетом уже міг добре оцінити заробіток. Чоловік пішов геть, очевидно, хтось уже раніше перешукав контейнер. Тоді Давид поглянув на кіоск, в якому продавався попкорн й арахіс. Був голодний, навіть мав якісь дрібні гроші, але кіоск уже був зачинений, і опущені віконниці лише посилювали його голод. Озвався трамвай, і він йому зрадів. Це була дванадцятка, і він зайшов, рішуче налаштований без висідань і пересідань доїхати до зупинки поблизу татової вулиці. Поглянув на великого годинника з годинникової майстерні, повз яку вони проїхали, і побачив, що вже минула дев’ята. Отже, всі, абсолютно всі знають, що його нема, і мамина стурбованість уже перейшла у сльози і паніку. Нехай, нехай… Зараз телефонує батькові. Усміхнувся. Всі бояться. Хай бояться, хай помруть зі страху…
Чорний автомобіль зробив ще одне коло кварталом, навколо Цібони і роздоріжжя на Водниковій, і зупинився біля Технічного музею. Вимкнув двигун і чекав. Мав терплячого водія.
Вікно знову якийсь час було його приятелем.
Катарина більше не могла стримуватися, встала і залишила сестер у Задрузі досхочу додавати, множити і ділити. І віднімати.
Вітрини із правого боку проріділи, але потужні світла високої будівлі «Імпортанна» попередили його про наближення вулиці Драшковичевої. Вежі кафедрального собору були добре освітлені, і хлопець дивився на них, доки вони не зникли із поля зору. На Драшковичевій трамваї вишикувалися за чотирнадцяткою, тому вулицю й зупинку долали досить повільно. Чекав на фонтани на площі Біржі. Встав, навіть підвівся на пальці, але й так було зрозуміло, що фонтани чомусь вимкнені. Ображено відвернув голову і сів. На вулиці Юришичевій дочекався будівлі Головпоштамту. Завжди почувався дещо святково, доки проїздив повз неї. Щоправда, не встав, але вирівнявся на сидінні. Доїжджали до площі Бана Єлачича, і Давид знав, що, доки він дорахує до чотирьох, знову побачить вежі собору. Вгадав і почувався, наче має перевагу над рештою пасажирів. Трамвай зупинився, але двері не відчинялися: ще не доїхали до зупинки. Бачив, як дощик цяткує поверхню води у фонтані Мандушевац. Мороз йому пробіг по шкірі, несподівано пригадав учорашню мжичку. «Але я нічого не бачив, нікого не впізнав би…»