Сховався у темряві каптура і спостерігав за пасажирами: двоє п’яних чоловіків уже зайшли до трамваю, і він стежив, чи приєднається до них третій, який хитався на зупинці. Ні, залишився на зупинці. Трамвай віддалився від освітленої площі Бана Єлачича, і Давид розважався, лічачи плакати: скільки чоловіків, скільки жінок, скільки групових зображень. На Ілиці було чимало освітлених вітрин, і Давидові вдалося знайти ті, на яких не писало: «На ремонті». Вітрину, прикрашену шоколадками фірми «Краш», краще розглядати, коли їдеш у протилежному напрямку, але навіть так розкішний масно-коричневий колір шоколаду викликав у нього слиновиділення.
Урешті йому й це набридло. Чекав, коли вони нарешті доїдуть до його зупинки, не дивився крізь вікно і лише бовтав ногами. І тому помилився.
Не розумів, як виявився таким дурнем: замість того, щоб вийти біля «Вестіна», без причини проїхав ще одну зупинку. Що йому тут зараз дивитися на подвір’ї Технічного музею? Ніч. Дурень. Вийшов із трамвая на зупинці біля Цібони.
Перед Задругою вона поглянула на телефон, перебігла подвір’я і зайшла до хати. Ще у передпокої зателефонувала Давидовому батькові. Дочекалася, доки мелодія виклику в його телефоні дограє до кінця, але на автовідповідачі повідомлення не залишила. Вирішила йому сьогодні більше не телефонувати, він бачив її номер на екрані і знав, що вона ніколи не телефонує без причин. І Давида більше чекати не буде, він повернеться обов’язково. Обов’язково повернеться.
Поглянув на світлофор: по-дурному чекати, доки засвітиться зелене світло на вулиці Савській, тому він рушив на зелене світло до Тратинської. Із Тратинської перейде на Савську, а потім перед Студентським центром дійде до Водникової.
Автомобілі, які мали повертати із Савської на Тратинську, стояли. Він добре чув їхній гул. Давид раніше за інших рушив через перехід і зупинився на острівці під світлофором.
Бачив світла фар, чув автомобілі, які рушили. Його не бачив. Але впізнав голосний звук його двигуна у русі.
Перелякався. Не обернувся. Лише побіг. Дванадцятці загорілося зелене світло, і вона мала право повернути зі Савської, але Давид не мав більше часу на світло світлофора.
Біг щодуху.
Нічого не відчув, його нічого не боліло, нічого не чув. Ні жіночого крику, ні закликів до Бога і Матері Божої, ні лайки, ні сирени швидкої допомоги, ні лікарів, ні тих, хто його ніс, ні водія Томіци, коли той сказав: «Шляк би їх трафив, як вони то їздять, ми тільки дітей по дорозі збираємо останнім часом», ні поліції, ні голосів, які повторювали: «Чорна машина, чорний пікап, нє, не пікап, «гольф», та шо ви мелете, який «гольф», джип, нє, та, нє, та… Їхав в протилежному керунку, не в протилежному керунку, а з правого боку, з Савської виїхав, а то не можна, нє, стояв був перед Цібоною, звідти приїхав, та не меліть бздурів, якшо не виділи… Змився, свиня, втік, гад, паскуда, дитина настрашилася, паскуда, змився, втік…»
Крізь крапельку крові, яка із брови стікала через око додолу, бачив світло, яке віддалялося, і в тому світлі — Бахура Даміра, який йому махає. Він не міг махнути йому у відповідь і його це стурбувало. Потім і це світло згасло.
Третій камінь, третій вал
Дивно… насправді я не знаю, чого я тут. Знаю, що лежу, і знаю, що мене нічого не болить. Це підозріло, бо взагалі-то я вилежуюся в ліжку тільки коли мене щось болить. І коли маю температуру. Думаю, я в лікарні, я майже переконаний, що я в лікарні, бо смердить, як в лікарні, і чую, як мама плаче. Мені заважає світло. Воно постійно увімкнене, тому я не знаю, день це чи ніч, і не знаю, який день. Вівторок, середа, неділя? Хоча мені би мало бути все одно. Коли захочу, запитаю когось і все. Світло якесь дуже дивне. Типу переді мною завіса, але тонка, дуже-дуже тонка штора, ні прозора, ні непрозора. Якась… Крізь неї бачу не дуже чітко, хто поруч зі мною і що довкола мене, але знову ж таки, бачу їх. Якимось чином. Достеменно знаю, коли мама біля мене, коли прийшов тато, коли зайшла медсестра і коли в палаті хтось, кого я не знаю. І здається мені, що я розумію лікарів. Насправді я їх всіх добре чую, і що найсмішніше, можу відчувати всі їхні запахи. Мама весь час біля мене, але мені дуже заважає, що вона постійно плаче і постійно мене кличе і дурнувато питає, чи я її чую. Ясно, що я її чую, коли вона завиває мені в вухо. Найсмішніше, що вона постійно говорить: «Пробудися, пробудися», а це просто ненормально, наскільки я пробуджений, причому через її виття. Не дає мені спати, хоча мені страшеенноо хочеться спати. Чому мені мама не дає спати, якщо вдома постійно мене заганяє спати? Ідіотство. Хотів би їй сказати, щоб вона дала мені трохи спокою. Насправді отак: хотів би, щоб вона перестала плакати, щоб я зміг заснути, але… гм, так. Я би зараз міг щось вигадати, але для мене буде ліпше відразу зізнатися. Так от, зізнаюся: хотів би, щоб вона все-таки лишилась біля мене. Не мушу брехати. Доки таємні агенти не мають своїх жінок, інколи й вони потребують мам, але цього ніхто не мусить знати. Принаймні на початках. Тільки нехай перестане плакати, не можу більше того слухати. Все-таки зараз засну, скільки б вона не верещала. Тільки би хтось вимкнув світло. Заважає мені, страшенно мені заважає світло.