Чути було, як хтось сказав: «Ого» і несподівано замовк. Відошич зміряв їх поглядом, йому було не до дотепів, ніхто не засміявся.
— Те, чого нам бракує, — це результати судмедекспертизи, які ще, звичайно, не готові, але сьогодні вже будуть. Коли ми їх отримаємо, будемо знати, по-перше, час смерті вбитої, по-друге, про яке вбивство йдеться, про травми і безпосередню причину смерті. По-третє, з Центру криміналістичних експертиз отримаємо також аналіз біологічних слідів. Тільки тоді нам трохи розвидниться. Наразі на цьому можемо тільки спекулювати, але до отримання результатів судмедекспертизи не знаємо, який то насправді злочин. Отже, Зділар — в Травно до сусідів, Комшич — до школи і сусідніх зі школою будинків, Касумич — до подруги після того, як подаси мені звіт про вчорашній допит. Я не знайшов його на столі. Сподіваюся, мені не треба нікого з присутніх інструктувати, як це все робиться. Добре? Як тільки отримаю результати, все перешлю на комп’ютери і скличу нараду. Ясно? Розходьтеся.
Кабінет спорожнів. Касумич залишився. Дивилися один на одного.
— І? Що сказала подруга? Тепло привіталися?
— Не особливо. Сказала те, що й можна було очікувати: що товаришували, бо були майже однолітками, що знає трохи про родину, що в сам день трагедії не бачила її. Трохи перекручувала факти, видно було, що вона щось крутить: чи то вона дзвонила секретарці, чи секретарка їй, але вона точно напилася заспокійливих, а, правду кажучи, й спиртного, тому й те перекручування було майже нормальним.
— Друзі? Знайомі?
— Каже, що знала їх, але це не спільні друзі.
— Це ми ще побачимо. Дізнаємося, якою то організацією випускних вечорів і поїздок займалися дорогі просвітянки. Ніч?
— Була з сестрами і якоюсь кумою, її наймолодша сестра виходить заміж і…
— Піди ще раз з нею порозмовляй, де б вона не була: вдома чи в школі. Допитуй до виснаження. Якщо котрась із сестер буде вдома, її так само допитай. Якщо не буде, спитай де їх знайти. Добре?
Касумич був уже біля дверей.
— Так. Бувай.
Як тільки зачинив двері, хтось зі спини вдарив його по плечу.
— Тесла, та ти серйозно працюєш. Та? Поліцейський, нічо не скажеш.
Касумич обернувся.
— Йосина, що ти тут робиш? Як тебе пустили?
— Вони бояться таких, як я, в камуфляжах, от як.
Високий, сильний чоловік у бушлаті камуфляжних кольорів засміявся від вуха до вуха, вийняв руки з кишень і привітався за руку з Касумичем.
— Маєш час на каву, Тесла, чи ти, той, маєш купу роботи?
— Маю роботи по вуха. В нас вбивство.
— Та шо з тобою… То ж не перший раз для тебе.
— Слухай, ти ж по роботі в Загребі…
— Та приїхав просити, шоб мені вернули ствол, та й думаю, ти тут маєш вплив… Якшо трохи підсобиш, буде скорше. Га?
— Та дідька лисого маю, а не вплив. Йди спочатку на Петринську, заповни всі бланки як треба, і тоді побачимо, що можна зробити.
— А кава? Чи щось міцніше?
— Яке міцніше в робочий час? Минули ті роки.
— Після обіду?
— Побачу. Задзвони.
Касумич, задкуючи, віддалявся, чоловік підняв руку на знак прощання.
— Гей, Тесла, тебе тут навіть ніхто не знає під тим іменем.
— Йосина, не насміхайся, то не ім’я, а прізвисько. Ти його вже розтерендів?
— Ага, он твої кумпани з роботи з тебе вже сміються.
— А ти такий ліцький кумпель, тільки приїдеш, зразу спартолиш. І не з’являйся більше отак, без попередження.
— Поки той камуфляж на мені, буду з’являтися коли захочу і де захочу. Ну, бувай!
— Помаліше їдь, шось я нині не в формі.
— Як скажете.
— Як ти?
— Добре, дякую.
— Все як має бути?
— Та.
— Все чисто?
— Все.
— Більше не будемо про це згадувати.
— Нема потреби.
— Я не питаю, хто був з тобою і як все минуло. Дешо бачив в останніх новинах.
— Нема потреби про це говорити.
— Пильнуй, як їдеш по Месничкій. Мені зле.
— Як скажете.
Відчинила Іта. Ірми не було, і Касумич мусив представитися. Вона завела його в кухню. Повторювала Ірмині вибачення, лише пропустила частину про небожа, який після себе залишає гармидер. Касумича навіть професійна цікавість не навчила добре оглядати приміщення, в які він заходив із розслідувальною метою. Здавалося йому, що це не надто пристойно. Чого навчишся в дитинстві, важко забувається. Але це? Будинок виглядав гірше, ніж учора. Іта запропонувала йому стілець, а тоді помітила, що на стільці наскладана купа Давидового одягу, яку принесли з лікарні, і нарешті заридала.