Підняла наскладані речі і з тим оберемком стала.
— Вибачте, сталося страшне горе. Страшне. Сина сестри вчора ввечері збив трамвай.
— Він живий?
Касумич сказав це так, що Іта припинила ридати і здивовано поглянула на нього.
— Так, живий.
Касумич пильно дивився на блакитний ранець, який хитався в її руках, і на неохайно відрізаний від відірваної кишені пластиковий клапоть.
Хвилин за десять добре вивчив фотокартку хлопчака, яку попросив у Іти, взяв усю інформацію про Давида, її батьків, лікарню і місце, де його збив трамвай.
До вулиці Клаічевої їхав усупереч усім правилам про обмеження швидкості.
Про Ірму забув.
Ірма лише під ранок трохи заснула. Довго була з Катариною і пішла з лікарні лише коли дитину з операційної зали перемістили до палати інтенсивної терапії. Туди їй не дозволили заходити, вона розцілувалася з Катариною і ледве доїхала до дому. За два дні безмежно виснажилася, більше навіть плакати не могла. Мусила прийняти трохи заспокійливих. Подумала ще про щось, але цього в цей момент в її кімнаті не було. Короткий сон був схожим на марення, і вона прокинулася від звуку будильника — тремтяча, похмільна, а насправді важко хвора. До школи сьогодні їй піти необхідно, це знала; муситиме залагодити всі справи, які не може Катя, Іта їй мозок проїсть, якщо вона проігнорує свої обов’язки щодо весілля. А що найгірше, сьогодні можна забути про автівку, вона не здатна сісти за кермо.
Вода для неї завжди була другом, але цього ранку ніщо не могло її освіжити. Вийшла з хати, як хвора. Цього дня наїздилася трамваями.
Ірма говорить мобільним телефоном:
«Ні, дзвоню не зі свого телефону. Дзвоню, коли ти казав задзвонити. Підпишу. Я тобі казала, що підпишу. Куди прийти? Можна трохи пізніше, бо в мене уроки нині по обіді? Через День всіх святих якісь зміни. Ясно. Так. Чуєш голоси і крики, бо я в трамваї. Я тобі сказала, що їду на заняття. Перед трешнєвською «Намою» о вісімнадцятій. Підпишу.
Мобільний телефон — звук грому:
«Слухай, скільки та моя всякого наплела на мене в поліції. Шо я її потовк. Я кажу в поліції, шо якби я її лупив, як треба, вона би вже не встала. Мусор тільки заржав, він же так само хлоп, курча, доганяє, про шо я кажу. Кобила жирна, най тільки ше раз писка розтулить, буде щелепи по лисій горі шукала, шляк би її трафив. Та з твоєю жінкою постійно шось там шепочуться по мобільному, того я тобі й повідаю, жеби ти пильнував, чим твоя займається. Добре, хрін з ним. Ви будете цього року свині різали, чи нє? Та ми дамо забити одне паця, і звудимо, і ковбаси наробимо, і все решта. Та мені то з магазину до нічого. Домашня ковбаса — ото люкс! Мусить бути троха гостра, жеби я міг шпріцером запивати. Якшо хочете, можете прийти помагати. Тільки най тій моїй мордяка заживе, жеби вас не перестрашила. Хе-хе, та так, ну, погладив її троха. Бувай, здибемся. Чекай, чекай, по скільки той хлоп продає шкварки?»
Оточивши одного з однокласників, група школярів, яка зайшли до трамвая біля Цібони:
— Вбий, вбий серба, вбий, вбий серба!
Учителька, яка їх супроводжує:
— Тихше, діти, ми не самі!
Мобільний телефон — мелодія «Happy birthday»:
«Привіт, то я. Чого ти так довго не береш слухавку? Спала? Я тебе розбудила? Чо ти так довго спиш? В тебе нічна зміна і ти хочеш відпочити перед роботою? Та я забула, чого ти денервуєшся. Іди назад спати. Та як я тобі заважаю? Повернися на другий бік і спи. —
До пані на сусідньому сидінні, —
Дочка. Дуже за мене переживає і вічно мені дзвонить».
Мобільний телефон — мелодія «Дев’ята симфонія»:
«Концерт був дивовижний. Маестро тримав увагу публіки від початку і до кінця. Від початку і до кінця. Я трохи переживав через другий такт, але минулося. Знаєш, що сьогодні жоден телефон не задзвонив? Справжня концертна публіка. Так, найгірше по суботах, коли приходять також ті, хто не розуміється на музиці. Так, маєш рацію, все-таки відчувається різниця між тим, як було кілька років тому. Так, іде до кращого».