— Знаю, але ситуація загострюється. Тітка того малого, Ірма Жигер, — найкраща подруга вбитої, малий вчора крутився на місці огляду — ввечері постраждав за підозрілих обставин. Не можна втрачати час.
— Яке втрачання часу? Хто втрачає час? Я, тримаючи все в кулаку, чи ти, випадково забуваючи сказати, що впізнав вбиту? Га? Пішов до лікарні до того, як ми розклали все по поличках. Коли мама того малого вернеться додому, перше, що зробить, розкаже сестрі, що поліцейський приходив до лікарні. Якщо та твоя Ірма щось знає, вона нашорошить вуха. Бачиш, що ти натворив?
Відошич поступово підвищував тон і останнє речення було чути в коридорі.
— Касумичу, щоб це був останній раз! Останній раз! Ще раз зробиш щось на свій розсуд і прощайся з відділом!
Касумич уже стояв. Зараз він тримав руки в кишенях, щоб не було видно, як він стискає тремтячі кулаки.
— Мені може бути й останній раз, але тобі краще вимагати від оперативників захисту дитини в лікарні. Той з автівки дізнається, що малий вижив, може, йому не буде важко добратися до нього.
— Це не американський серіал, краще охолонь, ніж мене остаточно виводити з себе.
Відошич уже сів і перебирав якісь папери, коли додав:
— Може, для тебе буде краще, якщо ти ті американські серіали і ту охорону дітей в лікарнях будеш дивитися в своїй Ліці. На свіжому повітрі.
Касумич не сподівався від себе такого. У момент, коли став перед Відошичем, подумав, що йому лише щось гостро відповість, але ні: штовхнув його разом зі стільцем. Коли стілець вдарився об стіну, Симчич і Зділар, які підслуховували в коридорі, вже влетіли до кабінету, кинулися на Касумича і виволікли його з кабінету.
Відошич вийняв з нижньої шухляди пляшку трав’яної ракії і сьорбнув. Довго трясся. Через повні два роки пошкодував, що кинув курити. Коли трохи заспокоївся, зателефонував з мобільного:
— Це я. Де діти? Нехай зараз же йдуть до хати і не виходять, поки я не приїду. Не питай, чого. Забери дітей з вулиці.
Касумич уже покинув будівлю поліції на вулиці Хейнзеловій.
Катарина і Борис Горак вийшли з лікарні, коли стало зовсім зрозуміло, що Катарина знепритомніє і Бориса остаточно підведуть нерви. До трамвайної зупинки, що біля оперного театру, йшли мовчки; нарешті вдихали повітря, не насичене запахами лікарні. Про те, хто кому вчора ввечері телефонував, хто кому не відповідав, де була вона, де — він, а де — Давид, не промовили й слова.
— Катарино, ти будеш чекати дванадцятку?
— Так.
— Я сяду в перший, який приїде, мені все одно, яким їхати ту одну зупинку. Завтра не сиди цілий день в лікарні, не втомлюй дитини.
— Не буду цілий день, але ти чув, лікар сказав, що спілкування найважливіше.
— Хоч-не-хоч, я мушу на роботу, але обов’язково прийду.
— Я візьму лікарняне.
— Не дозволяй тому поліцейському ослові чи комусь з його колег заходити до Давида в палату.
— Добре.
— Їде мій трамвай. Не перенось паніку на Дадика, все буде добре.
— Знаю, що буде добре. Відчуваю це всім тілом.
— До побачення, Катарино.
— До побачення, Борисе.
Він зайшов у трамвай і став біля дверей — все одно сходити на наступній зупинці. Поглянув на вулицю і побачив, як Катарина очима супроводжує трамвай: шукала його серед облич біля вікон. Упізнав цей стурбований вираз і точно відчув момент, коли вона знайшла його серед пасажирів. Ще точніше зміг визначити часточку секунди, коли їхні погляди зустрілися, коли її обличчя зі стурбованого перетворилося на усміхнене, коли її рука ворухнулася, щоб йому махнути, але жінка передумала і відмовилася від свого наміру. Цієї миті знав, що в його житті, яким би воно не було і скільки б не тривало, будуть і важливіші дати, дні і миті, але цей образ жінки, яка не наважується махнути вслід переповненій чотирнадцятці, якимись невідомими шляхами виборе першість серед образів, які у нього обов’язково викликатимуть сум.
Двоє студентів розмовляли про вечірнє меню в їдальні Студентського центру і згадували про печених в печі восьминогів. Один сказав, що «з таким гівняним їдлом навіть неможливо набухатися». Погодилися, що «погода срана» і що сьогодні «був такий нудний день, здуріти можна».
Лише коли Катарина залишилась сама, зрозуміла, що не матиме сил навіть в трамвай сісти, а тим паче проїхати тою самою дорогою повз місце, на якому постраждав Давид. Викликала таксі, зачекала його, опершись на знак «Трамвайна зупинка» і попросила таксиста відвезти її додому зовсім іншою дорогою. Таксист не протестував.