Дамір зітхнув, рамена піднялися, руки заворушилися, і Пречиста ущипнула його за долоню, цього разу досить неприємно. Боялася його несподіваних рухів.
— Вибач.
— Вибачаю, але мусиш пильнувати.
Дамір відчув, що міг би балакати до ранку.
— Скажи, чи можна мені нині сказати Катарині, що з Давидом буде все добре?
— Ні, вона й сама знатиме, як йому буде. Коли прийде час.
Розчаровано замовк.
Пречиста заговорила першою.
— Скажи, коли ти закохався в Катарину?
— Відразу, як вона народилася.
— Добре тобі.
Цього разу дійсно замовкли. Вона знову першою заговорила.
— Хочеш спати? Мені піти?
— Ні, лишися ще на трошки, мені дуже-дуже подобається, що ми не розкриваємо ротів, коли розмовляємо.
— Це практично.
— Ну так, в кімнату може хто-небудь зайти — Циліка, Вілім, дзядек, а я, як і завжди, мовчу. І ніхто нічого не може помітити.
— Мовчиш, а насправді ти балакун.
Дамір трішки образився.
— Я не балакун.
— Балакун. І я балакунка. Бачиш, як ми довго розмовляємо.
— Ти зі всіма… балаклива?
— Ні.
— А твій син був балакливим, коли був малим?
Злякався своєї зухвалості, але вороття не було. Слова вимовлені. Тепер настала черга Пречистої трохи образитися.
— Даміре!
Він затряс головою. У нього це завжди було ознакою, що він зробив щось ненавмисно. Пречиста зрозуміла. Вона розжалобилася.
— Ну добре, маєш право і такі питання ставити, але я не можу відповісти на всі.
Він чекав. Якби в кімнатці було видніше, помітив би, як вона незадоволено насупила брови.
— Ну добре, якщо вже тобі так цікаво, він був балакучим, постійно про щось питав. І пізніше забагато говорив, це йому дорого коштувало…
Спинилася на половині речення.
— Ні, я таки не хочу відповідати на такі питання.
Він замовк, украй розгублений.
— Ти приходиш до всіх, хто тебе кличе?
— Ні.
— Тоді до кого приходиш?
— А як ти думаєш?
— Ну, думаю, приходиш… до того, хто найбільше просить і найбільше кличе.
— Неправильно думаєш.
— Як неправильно?
— От так. З того твого «хто найбільше кличе» виходить, що я дослухаюсь до надокучливців, але ігнорую чемних і тихих людей. Ти мене постійно кликав?
— Ні.
— Коли ти мене почав кликати?
— Та мені здається, ну… я тебе взагалі не кликав.
— Отож-бо й воно.
— Може, я все-таки посилено думав про тебе. Добре, може, не саме про тебе, а про когось, хто мені може допомогти. Хто хоче допомогти.
— Отож, все ж таки, ти, певно, думав про мене?
— Так, думав про тебе. І не міг більше без тебе.
— Зачекай-зачекай. Без мене?
— Але ж ти придираєшся.
— Ти питав.
— Ну добре, не міг більше бути сам.
— Ось тобі й відповідь.
— Значить, ти приходиш до кожного, хто сам.
— Ні.
— Ти знов нічого не сказала.
— Я сказала достатньо. Подумай.
Дамір почав хитатися ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Наважився:
— Значить, не приходиш до кожного, навіть якщо він самотній, але якщо до когось прийдеш, прийдеш до того, хто самотній.
— Приблизно так.
— І до надокучливих не приходиш.
Мала Пречиста засміялася. Сміх її був, наче дитина нігтиком стукає по склянці.
Дамір заговорив голосом, який був несхожий на його голос. Такі голоси, які ставили одне й те саме питання, Пречиста добре знала.
— Скажи, ти дійсно Мати Божа?
Мала Пречиста мовчала.
— Чого ти не відповідаєш?
Мала Пречиста мовчала.
Він засовався, його болів хребет від того непорушного положення. Чи то через потягання, чи через щось інше його голос став колишнім. Повернулася й дитяча наполегливість.
— Як я буду знати, що Давидові буде добре?
— Будеш.
— Буду… буду… Але як?
— Ну, коли ти видужуєш від грипу, як ти знаєш, що тобі краще?
— Відчуваю.
— І це відчуєш.
— А, ну тоді добре. А коли це буде?
— Не знаю.
Він захвилювався, завовтузився і необережно ворухнув долонею. Пречиста ледве втрималась від падіння.
— Прошу тебе, будь обережнішим.
— Вибач. Але я не люблю чути твоє «не знаю». Тоді мені страшно. Хто ж буде знати, якщо ти не знаєш? Ти мене дійсно лякаєш.
— Не бійся, все буде, як має бути. Зрештою, хіба ми мусимо завжди і безперестанку розмовляти тільки про твої страждання?
Дамір зітхнув і супроводив зітхання усмішкою. Був у неприємній ситуації. Здалося йому, що тією усмішкою він трішки підлабузнюється, тому змінив тему: