— Був, певно, в своїй кімнаті, я навіть не питала сестри, ми святкували в хатинці на подвір’ї, власне тому, щоб не заважати дитині. Самі жінки.
— Ага, ясно. Вибачте, незважаючи на ситуацію, я обов’язково мушу порозмовляти з вашою сестрою… мамою дитини.
— Сестра ще рано вранці, відразу після шостої, пішла в лікарню. Буде там цілий день.
Ірма дуже уважно на нього поглянула і дуже ввічливо промовила:
— Перепрошую, можна й мені запитати..? Як мій племінник пов’язаний з тим випадком… моєї мертвої колеги? Чого він вас цікавить?
Пильнуючи, щоб не вдаритися головою об похилу стелю, інспектор устав:
— Можливо, ніяк не пов’язаний, але малого нібито налякав якийсь автомобіль, тому це теж треба розслідувати. Безвідносно…
Ірма йому всміхнулася.
— Ага, ясно. Дякую, що турбуєтеся за дитину.
Він теж подякував і відмовився, щоб вона проводжала його до дверей.
«Він щось знає». Ірма відкоркувала пляшку коньяку і зробила добрячий ковток до того, як покинути вулицю Малу.
«Вона щось знає». Йосип Відошич поглянув у дзеркало заднього огляду перед тим, як покинути вулицю Малу.
Катарина вже з дверей мала враження, що Давидові краще, і втома за мить зникла. Ще вранці, коли поглянула крізь вікно і побачила, що потроху прояснюється, їй здалося, що порозривані хмари передвіщають добро.
Куртку зняла ще в коридорі, стала біля ліжка, дивилася на дитину кілька хвилин і навіть не заплакала. Почувалася такою сильною-сильною. Нахилилася над ним. Більше не шукала клаптика голої шкіри, щоб поцілувати, лишала поцілунки на пов’язках і справді почувалася добре. Чудово розуміла, що вчора сказав лікар: спілкування, лише добрі слова і позитивні оповіді, те, що Давид любить, що любив і поруч із чим почувався добре. Зрештою, й телебачення не завжди зайве. Бачила сотні разів, як треба поводитися із хворим у стані коми.
Зайшла чергова медсестра, була люб’язною і з посмішкою і постійним киванням голови вислухала Катарину, яка їй пояснила, про що буде сьогодні з дитиною розмовляти і яку несподіванку йому приготувала.
— Енергію, мусимо йому влити енергію.
Медсестра погодилася, Катарина відкрила сумку і вийняла з неї потріпану кольорову книгу. Притягнула стілець і сіла біля ліжка.
Чую її добре. Свою маму. Вона зовсім здуріла, добре, що лікарі поряд. Може, вони їй допоможуть. Вигадала собі, що мені буде ліпше, якщо вона буде мені читати… люди, тримайте мене, казки. Причому ті старезні, які мені читала, коли я був малий. Моя мама не має уявлення про те, що актуально, що таке комп'ютерні ігри і айпади чи що зараз модно. Поняття не має, що нині цікаво і що круто, а що ні. Вона взагалі думає, що комп'ютер служить для обчислень і постійно обмовляє своїх співробітниць, бо вони весь час грають в ігри на комп'ютері і тільки вона єдина працює. Наслідком того, що вона «не може собі дати ради в світі», як би сказав мій дідо, є те, що вона буде читати мені казки, які я нібито колись дуже любив. Подумайте собі… Чую, як вона розказує сестрі про якусь енергію, яку мені передасть. Тим читанням? Вона не при собі. А якби вона була трохи розумнішою, зрозуміла би, що річ власне в енергії тих, як то кажуть, головних героїв комп'ютерних ігор. Зрештою, що це з нею раптом? Якби це сказала татова нова жінка, ну, це — «позитивна енергія», це було би абсолютно нормально, бо вона в основному тільки такі дурниці й плете. Але мама? Тут ні з того ні з сього і вона меле про якусь енергію. І я її типу отримаю від казки. Ага, щоб часом… І ще точно всім довкола розказує, що я це дуже люблю, і сестрі, і лікарям. Моя мама всякого наговорить. Каже, що я обожнюю казки. Оповідання для малих дітей. Ненормальна якась. Зараз скаже: «Давиде, казка вимагає вартісного слухача», а я не можу відповісти, як завжди відповідаю: «І доброго читача», то, може, вона передумає. Ні, вже почала.
Колись давно, не за нашої пам'яті, у старі й далекі часи, у великому і розкішному палаці жив собі череватий король. Усі інші королі відзначалися своїми перемогами на бойовищах, своїми полюваннями і розкішними балами, а той дебелий король був відомим лише за лакоминами, які подавали при його дворі. На його столах височіли величезні торти найдивовижніших форм і найзнадливіших смаків, начинені кремами з фруктів, які доставляли з далеких країв, кремами смаків, яких ніхто до того часу не куштував, прикрасами ароматів, яких ніхто досі не знав. Тут були і штруделі, такі хрусткі та смаковиті, що ніхто не міг перед ними встояти, тут були тістечка найрізноманітніших кольорів, і ніхто не міг ними насититися. Під тими смаколиками вгиналися столи, на яких височіли гірки з цукерок, пирогів, тістечок, суфле, рулетів, пряників і тортів. Усі, геть-геть усі з радістю приїздили до того товстого короля в гості, надовго залишалися і забиралися геть лише тоді, коли гладшали настільки, що вже не могли застебнути жодної сукні та жодного костюма.