О, так! Іноді на світанку було чути, як голосить якась молода королівна:
— Лишенько! Я перетворилася на справжній пампушок, не маю більше що вбрати!
Звичайно, король не сам пік усі ті ласощі, але вся слава належала йому одному. Всі королевичі, королівни, королі і королеви, графи і графині, які з радістю відгукувалися на запрошення череватого короля, хвалили торти і говорили так:
— Це справжні королівські торти! Цей король вміє почастувати тортами. Цей король знає, що таке торти!
А таємницю приготування тих дивовижних королівських солодощів знав лише один чоловік. Придворний пекар.
Це був дрібненький, худенький чоловічок, що дуже незвично для добрих пекарів, які здебільшого й самі пухкенькі, кругленькі, як те дріжджове тісто. Це був чоловік із витонченим піднебінням і вправними пальцями, якими він від ранку і до ночі збивав і мішав яйця з цукром, високосортові борошна, ядра найкращих грецьких горіхів, найніжніші ліщинові горішки, пінисті масельця, смачнючі вершки, густий шоколад, екзотичні фрукти, ароматну ваніль і ще ароматнішу корицю, а, їй-бо, і деякі таємні приправи забутих назв і запахів, яких давно на цьому світі немає. У нього було багато помічників, але все, що міг зробити, робив сам, і навіть сам вигадував, як мусять виглядати ковпаки для випічки, які щоденно за його розпорядженням виковував для нього придворний коваль. Так було майже кожного дня — кондитер ішов до придворного коваля і наказував йому викувати нового ковпака.
— Зроби мені ковпак у формі троянди, хочу, щоб мій новий торт, який король подасть запрошеним, мав саме форму троянди.
Або:
— Виготов мені сотню сталевих ковпачків у формі дощових крапельок, в які я виллю своє тісто і подам тістечка дрібненькі, як літня злива!
Або:
— Зроби мені ковпак, в якому моє суфле виросте щонайменше на метр, щоб перевершило усі суфле цього світу!
Придворний пекар місив на пироги і вигадував форми, придворний коваль кував ковпаки, але лише король особистою персоною і своїм пузом приймав славу від поданих пирогів.
І це тривало й тривало… Багато гостей, королевичів, королівен, королів і королев, графів і графинь задоволено об'їдалися, а король пропонував свої пироги і насолоджувався славою.
Але як це буває, одного вечора придворний пекар відчув, що не може заснути. Його не турбував ані новий ковпак, він уже був викуваний, його не переймав новий рецепт, він уже був вигаданий, його не тривожила й піч, інші її запалять, але попри все, ніяк-ніяк не міг заснути.
— Гм… Що це зі мною? Що мене мучить? — питав себе пекар.
Тоді підскочив на ліжку, причому на добрий метр.
— Знаю, знаю, що зі мною! Я прагну слави!
Зізнався самому собі і тієї ночі так і не заснув. Мріяв, як він проходить коридорами і залами, а королеви й королі, королевичі і королівни, графи і графині махають йому руками, кланяються йому до землі і гукають:
— Хай живе найкращий на світі пекар! Слава! Слава!
Уранці встав сердитий, невиспаний, похмурий і рушив до своїх пекарських хоромів замісити на новий торт. Та ба… Ох! Той торт стояв на підставці зовсім скособочений, глазур була мутна, прикраси занадто м'які, а коли здивовані гості все ж скуштували його, відразу неввічливо виплюнули.
— Фу! Який він несмачний!
Торт справді був несмачний: пекар забув додати цукру-пудри.
Жахливо!
Чимало гостей понатягали на свої огрядні тіла дорожні сукні та плащі і поїхали, ледь попрощавшись.
Жахливо!